12.1 Гість

Стежник, як завжди, був вдягнений якось не за погодою тепло. Широкі штани, високі грубі чоботи з темно-блакитної шкіри, розшиті якимись візерунками, темний теплий светр, а зверху на ньому вже звичний мені балахонистий плащ з високим комірцем, а довершував цей образ чорний капелюх з темно-синьою стрічкою, яка добре підкреслювала його сапфірові яскраво-сині очі, в які я намагалася не дивитися. Він витягнув руки з кишень та, блиснувши перснями на пальцях, зняв капелюха та повісив його на вішак.

— Вітаю вас, Яно Петрівно! Вітаю, Лесано!

Цікаво, що лише він називає мене тут на ім’я по батькові, а не звертається до мене «Берегине». Не дивно, що його тут вважають дивакуватим та стороняться. І що йому треба від мене? Нащо припхався? Мимоволі зиркаю на свій амулет, щоб переконатися, що він вдягнений тією стороною. Ох, сподіваюся, ця штука добре працює та як слід захистить мене від цих очей-сканерів.

— Вітаємо, Вольдемаре. Навіщо зазирнули?

До речі, він не називав своє по батькові... Намагаюся говорити якомога впевненіше та спокійніше. Розправила плечі, гордовито підняла підборіддя. Снігова Королева не інакше! А в душі ж все ходором ходить: серце калатає, як скажений мотор, шлунок стиснувся до розмірів кулачка, колінця трясуться, а з ним і все моє нутро.

Вольдемар говорить повільно та розважливо, як завжди:

— Хотів би переговорити з вами, Яно Петрівно, наодинці.

Нервово сковтую та затамовую подих. О ні! Цього я і боялася. Він про щось здогадується! Він мене розкусив! Так, Яно, стоп! Це не логічно. Якби він про щось знав, то не став би це тримати в таємниці, а вже б розтеревенив би по всьому лісу. Ану така новина. Берегиня несправжня! А може хоче мене шантажувати? Але ж який сенс? Що з мене взяти? Я просто людина, у мене нічого немає цінного, окрім розкішного волосся. Ну він же не морська відьма, а я слава богу, не русалонька. Волосся йому не знадобиться. Тим більше у нього й самого розкішне волосся. Таке шовковисте, блискуче. Цікаво, це якась магічна маска? Хочу таку саму… О боже, Яно, зупинися! Годі думати.

— Про що саме? У мене немає секретів від моєї помічниці Лесани.

— І я це поважаю. Втім хотілося б все ж таки поговорити з вами приватно.

— Тоді зараз мені це не на часі, — грубо відповідаю, міцно стиснувши губи, та усім своїм виглядом даю зрозуміти, що не маю бажання із ним спілкуватися. Ще й демонстративно повертаюся до своєї трапези, продовжуючи копирсатися виделкою в залишках пирога. Тим часом вихор шаленого хвилювання всередині набирає міці й перевертає усі мої нутрощі. Чому ж я так нервуюся? Ну не з’їсть же він мене? Чи може? А що їдять стежники?

— Так, розумію. Ви дуже зайняті чаюванням. Що ж, тоді просто скажу. Я хотів попросити вибачення перед вами за те, як склалася наша розмова минулого разу. Я був невиправдано грубий із вами, довів вас до сліз.

Леся застигла в німому мовчанні, навіть не кліпала. Жодна ворсинка на її тілі не сміла поворухнутися. Вона і не дихала. Я ж від здивування впустила виделку і та з гуркотом впала під стіл. Разом із виделкою провалилося кудись туди ж, під стіл, і моє серце, і здавалося, взагалі перестало битися. Що він сказав? Хоче попросити вибачення? Швидку мені! Пожежників! Поліцію! 

Леся, відтанувши, полізла під стіл за виделкою. Спеціально там застрягла та щось копирсається, поки я розгублено ворушу губами, намагаючись щось сказати, але слова кудись розлетілися.

Почуваюся невимовно незручно. Я ж не розповідала Лесі, як розридалася на пляжі, коли намагалася владнати питання з королем піксі та принцесою фей. Вольдемар дійсно розчавив мене тоді, звинуватив в усьому, був такий суворий та невблаганно жорстокий зі мною. До горла підкотила образа від згаданих емоцій. Краще все-таки нам поговорити наодинці. Не хочу ставити Лесю у ще більш незручне становище. Жихарка й без того знітилася так, що вже хвилину шукає виделку, яка просто у неї перед очима.

— Лесю, люба, я проведу Вольдемара, а ти доїдай пиріг без мене, — кажу їй та тікаю з-за столу, швиденько взувши сандалії, які скинула для зручності під столом.

Як добре, що я хоч вбрана красиво сьогодні. От як відчувала, що треба примарафетитися. Хоч вбрання надає впевненості у собі. Ну трошечки…

Запрошую Вольдемара Батьковича вийти на двір та щільно причиняю за собою двері.

— Ви не проти прогулятися зі мною? — пропонує він. Його обличчя не випромінює небезпеки, суворості, злості. Він виглядає спокійним та впевненим. Гаразд, погоджуся, тим більше що бачу руді вушка у віконечку. Ох і Леся, так собі з неї шпигунка.