11. Принцеса Маріінна

За мить у залу увійшла, а точніше впливла, молода нереїда з неймовірно красивими очима. Наче озера з розплавленого блакитного скла, — її очі неймовірні, але дуже сумні, а погляд змучений. Навіть людині помітно, що це створіння дивовижної краси зараз перебуває у скорботі й глибокому сумі. Як шкода її. Відчуваю щось схоже між нами. Біль та розпач пронизують усе її єство, хоч вона й приховує їх старанно завісою своєї вишуканої шляхетності.

— Маріінно, обставини змінилися. Я дозволяю тобі поки що перебувати у резиденції в Зачарованому лісі, але не залишати її меж. Тобі зрозуміло?

Очі-озера принцеси спалахнули надією. Бідолашна, мабуть, так сумує за батьком, що хоче бути там, де він проживав своє життя. Схоже, не всі тут сприймають смерть як буденність. Є і нормальні люди… Себто магічні істоти. Цікаво, а чому королева раніше була проти її перебування у резиденції Зачарованого лісу? Хотіла захистити доньку від скорботи, забравши якомога далі від болісних спогадів чи дійсно поставила на перше місце пошук вдалої партії? Не здивуюся, що правильна відповідь — другий варіант. Та й важко уявити, як її чоловік жив окремо від дружини у далекій резиденції. Хоча чому я дивуюся? Витримати таку сталеву волю та бажання володарювати, мабуть, не кожен зможе. Бідолашний Маріс. Сподіваюся, він тепер у кращому місці.

— Так, королево, — вклонилася Маріінна та залишила залу значно бадьорішою та вже не такою сумною.

Дарія провела доньку суворим поглядом. Коли та пішла, то знову заговорила.

— Адейро, відправляйся із нею. Не спускай з неї очей. Хай тримається якомога далі від нього.

Адейра покірливо схилила голову та повільно попрямувала за принцесою.

Королева ж заговорила вже до нас:

— Маріінна ще дуже юна. Вона ще не знає справжнього кохання. Перше почуття схоже на струмок гірської річки, що охолоджує гордовиті гірські схили, напитуючи усе живе цілющою енергією, втамовуючи спрагу після довгої зими. Але річкова нереїда — не гідна партія для принцеси. Ми усі покладаємо на неї великі сподівання. Шляхетний рід Понт-Евксінських залежить від неї.

Я кивнула, удавши, що мені немає діла до внутрішніх сімейних інтриг, хоча Маріінну стало шкода. Що за радість бути принцесою таких володінь, такої незвіданої дивовижної краси й не мати можливості обирати навіть, кого тобі кохати, а кого ні? Ось чому вона так прагнула до лісової річки... У неї там коханець. Сподіваюсь, бідолашна розлюбить його якнайшвидше, адже це єдиний вихід для неї не страждати, коли владна матуся силоміць видасть її за якогось океанічного царя-восьминога. 

— Тож принцеса зможе повернути води до того рівня, як вони й були? — обережно уточнюю в неї.

— Так. Її присутність, звісно, поповнить річку. Але ви маєте зрозуміти мене, Берегине. Як ви дбаєте про Зачарований ліс, я дбаю про своє царство. Коли настане час, Маріінна залишить річкову резиденцію. Вода знову покине річище. З часом, звісно, води поповнюватимуться за рахунок річкових русалок, ундин, джерельних мавок, водяниць, але їхні роди не такі потужні, як морські. Тож знайдіть інший вихід, панно, поки є час.

— Скільки саме у нас є часу?

Нереїда здивувалася такому запитанню, завмерши на місці. Тільки її вбрання продовжувало плавно рухатися в такт течії.

— Не багато.

— А саме? — не заспокоююся я. Бо те, що небагато цій тисячолітній діві – може, ціла вічність для мене.

— Може, роки, може, місяці. Подивимось. Маріінна славна своєю красою. Претендентів на її руку багато.

Я видихнула із полегшенням. Хочеться вірити, що коли нещасну Маріінну надумають видавати заміж, це вже буде не моя проблема, а Ядвіги. Хоч би та не дуже довго барилася та швидше вже поверталася зі своєї відпустки, бо в мене вже голова кругом іде від усієї цієї магічної рутини.

— Дякую вам, королево Даріє, за вашу милість. Та є в мене ще одне питання.

Королева уважно подивилася на мене своїми скляними величезними очима, як у риби.

— Слухаю вас.

— Це стосується амулета, частинку якого ви оберігаєте.

Дарія захиталася сильніше у воді, плавно погладжуючи морську течію руками.

— Що саме вас цікавить?

Час перейти до суті. Тільки обережно, Яно! Обережно…

— Мене цікавить, чи в безпеці амулет.

Нереїда знов завмерла, її очі розширилися, вивчаючи мене, а корона з відростків на голові заворушилася, наче ці відростки щось між собою обговорюють на своїй беззвучній мові.

— Він був у безпеці споконвіку, від самого моменту пакту, укладеного між чотирма домами — найсильнішими представниками магічних стихій Зачарованого лісу та першою Берегинею превелебною Павлиною. Дім нереїд Понт-Евксінських погодився захищати святиню попри те, що володіння не обмежувалися Зачарованим лісом. Ми всі розуміли, що річкові наяди не зможуть надати надійніший прихисток за той, що можуть забезпечити морський прадавній рід. То чому ж я чую зараз у ваших словах занепокоєння, Берегине? Це недовіра?

Морська володарка наблизилася до моєї кулі. Мені здалося, що кров у моїх венах пришвидшилася, мозок запульсував. Людина ж складається на 70 відсотків з води… То вона і на мене може впливати? Хто її зна…