10.1 У підводному палаці

Наші повітряні кулі спускалися все нижче й нижче в товщу води. Навколо вже важко було щось розгледіти, здавалося, що ми майже не рухаємось та зав’язли у нафтовому болоті. В якийсь момент я навіть запанікувала, аж поки помітила, як в моїй кулі засвітився крихітний ліхтарик, схожий на світляка. Він світив просто у мене над головою. Трохи вгледівшись у темні води довкола я помітила ще один такий ліхтарик — це Леся. Фуух. Все добре, вона поруч. Зовсім скоро ми почали уповільнюватись, зайшовши у густі хащі водоростей. Цей острівець нагадував ліс під водою. Листя шурхотіло по поверхні кулі й тепер було зрозуміло, з якою шаленою швидкістю навіть зараз, сповільнюючись, ми рухались.

Минувши водоростевий ліс, здивовано замружуюся від яскравого потоку світла, від якого очі вже встигли відвикнути. Мій ліхтарик над головою згас. Важко розплющую очі, і бачу перед собою щось неймовірне. Це величезний скелястий риф, що сяє тисячами ліхтариків та вогників. Різьблені арки-віконечка різної форми — це крихітні будиночки. Всюди з-поміж риб та інших морських істот, яких я ніколи не бачила, плавають нереїди. Цікаво, що ніхто не звертає на нас особливої уваги, та й несемося ми доволі швидко. 

Підводне місто живе своїм життям, заклопотано вирує й булькотить тисячами розмов та дивовижних звуків гудків, що переплітаються відлуннями у мелодійну заворожливу сонату.

Неймовірної краси палац з черепашок та білого каменю вражає найбільше. Неможливо відвести погляду від такої величної краси! Таке неможливо уявити, не можливо було вигадати. Величезне місто, прадавнє, як сама земля, ховається під кілометровою товщею води у той самий час, коли людство будує свої міста на поверхні, не підозрюючи про підводний світ, прихований від найдопитливішого людського розуму. Кидаю погляд на Лесю — вона не менш вражена побаченим. Коли б ще жихарка побувала у підводному королівстві самої королеви Дарії Понт-Евксінської?

Ось наші кулі вже зустрічають декілька нереїд біля величезних воріт заввишки у кілька сотень метрів. Задираю голову, щоб осягнути масштаб, і все одно не можу роздивитись, де ж закінчується ця будівля вгорі. 

Ми опинилися у білосніжному палаці. Усе тут було з черепашок найрізноманітніших форм та білосніжного гладесенького каміння. Наші кулі повільно повзли мармуровою підлогою, а я тільки й встигала крутити головою на всі боки.

Повз розкішні зали, які ми оминали, снували нереїди у дивовижному вбранні. Вони пропливали повз нас шанобливо вклоняючись, коли розуміли, що це Берегиня Зачарованого лісу завітала до них. Хоча здавалося, що уся ця велич, далека від лісових просторів, сама має викликати нічого окрім вклоніння та захоплення.

Нарешті ми прибули до тронної зали, яку охороняло ціле військо нереїд різного полу. Чоловічі особини виглядали більшими та вищими, хоча вбрання їхні були схожими на жіночі — такі ж довгі балахони з напівпрозорої тканини, що приховували хвости замість звичних кінцівок. Плечі й руки, на відміну від нижньої частини тіла, нереїди не ховали. Між пальцями були помітні перетинки, а шия була конусоподібної форми, плавно поєднуючи голову із тілом. Я впізнала королеву Дарію. Вона була присутня на моїй вечірці у схожій кулі, як у мене зараз, тільки не з повітрям, а з водою.

Вона явно дуже стара нереїда, судячи з кількості відростків на її голові, яких була незлічима кількість. На кожному з великих відростків було ще по декілька маленьких свіжих. Ця корона на голові величаво давала знати не лише про поважний вік цього дивовижного створіння, а ще й про високе й шанобливе становище. Мабуть, ця нереїда бачила, як змінюються континенти, як народжується людство, як ростуть на поверхні землі міста. І весь цей час колиска усього живого — океан та його підлеглі моря — залишався незмінним.

— Вітаю вас, Берегине, у моєму царстві. Дякую, що ви погодилися прибути до мене у палац, подолавши стільки вод моїх володінь.

— Вітаю і я вас, королево Даріє. Так, володіння у вас знатні. Це ми зараз десь в океані?

Нереїда поблажливо усміхнулася та захиталася у воді, наче пританцьовувала. Відростки на її короні заворушилися, луска засяяла, відбиваючи світло.

— Що ви. Мої володіння — це лише Причорномор’я на Землі. Але так сталося, що я опікую і води Зачарованого лісу, де досі мешкають мої підлеглі: водяники й русалки, річкові нереїди та, до речі, дріади, які оземлилися колись давно та й забули знати про свою водну сутність.

Про останніх королева говорила з легким презирством, невдоволено, хоча досі називала втрачені магічні роди своїми підданими. Схоже ця жінка, тобто нереїда, не любила втрачати владу. Ще б пак, морська володарка усім своїм виглядом демонструвала силу й міць водної стихії. Принаймні, так я відчуваю.

— Щодо річки Зачарованого лісу я саме і хотіла з вами поговорити, — перейшла я до справи.

— Слухаю вас уважно, — мовила Дарія, повільно хитаючись у такт хвилям, ніби медитувала. Її руки повторювали рух хвилі, наче танцювали дуже сповільнено щось типу плавного тектоніка.

— Її води зміліли останнім часом, відкрилася частина берега, — говорю повільно, з паузами, чекаючи якоїсь реакції, але нереїда ніяк не реагує. Таке враження, що вона й не чула мене, повністю занурившись у свій вічний танок. Обережно продовжую.

— Через це виникла суперечка за ці землі між домами фей та піксі, що призвела до сутички й втрат з обох боків.

— Що ж, співчуваю, — мовила королева.