10. До глибин

Доведеться повернутися на берег річки. Як би мені того не хотілося. Згадка про усіяний комашиними тільцями пісок зовсім не надихав мене на повторні відвідини. Утім я мушу пересилити себе. Хоча якщо чесно, боюся я зовсім не тієї картини. Насправді мені страшно знову зустріти Вольдемара. Він таємничий, дуже загадковий, не знаєш, чого від нього чекати, але саме це й відлякує. А що як він щось зробить із душею мого Богдана? А що як він і мене викриє? Цей його погляд, як у хижака, дикої кішки… Здається, він щось скаже, зробить — і я зникну, наче мене й не було, плямкою світла, які ті загиблі піксі й феї, відлечу у невідомий світ.

Ми прибули на місце і, на щастя, Вольдемара там не було, а пісок поріс квітами. Декілька піксі прогулювалися пляжем. Я точно пам’ятаю, що тут все було вкрите темними плямами дрібних тіл, а зараз піску майже не було видно під рясним килимом різноколірних дрібних квіточок. Невже це робота Вольдемара? Може, саме таке нове життя отримали ці крихітні істоти — у вигляді квіточок? Чи це результат якогось магічного обряду поховання? У будь-якому разі з'ясовувати це зараз часу немає.

Лесана попросила одного з піксі провести нас до короля.

Палац піксі виявився значно простішим, ніж у фей. Жили вони у коконах, прикріплених до дерев та кущів. Не багато розкоші й дійсно все значно простіше, ніж у ворожих їм сусідів. Піксі, як і метелики, збирали нектар, пурхаючи від квітки до квітки. Схоже, що вони любили усе блискуче, й усілякий непотріб, знайдений деінде, тягли до своїх коконів та прикрашали їх. Моє обличчя розтягнулося в усмішці, коли я побачила на одному з коконів-вуликів дармовис у вигляді Ейфелевої вежі. Він явно був з мого світу. Не ясно, як ця штука втрапила в магічний ліс, але це потішно. Може, якась відьма-француженка загубила, а може ці пройдисвіти під виглядом звичайних метеликів навідуються у людський світ?

Пуль зустрів нас у новенькому камзолі, вибравшись зі свого кокона-вулика, та сів на виступ зверху, так що ми добре його бачили та чули. Не схоже було, що у королівстві панував хаос чи траур за загиблими. Піксі то там, то тут, винирювали зі своїх домівок, літали всюди, вижчали, заклопотано носили нектар у крихітних контейнерах. Життя кипіло. Зі слів Лесани я зрозуміла вже, що тут до смерті ставляться більш філософськи та менш трагічно… Духів вшановують, пам’ять про них бережуть, сумують, але не дуже, здається… Хоча я ще не все знаю і розумію. Може, це у піксі так заведено.

— Пулю, дякую вам, що погодилися на перемир’я.

— Тимчасове, Берегине! Тимчасове! — суворо здійняв він крильця та лапку догори.

— Ну звісно, — незадоволено промимрила я. — Але не будемо поки що про це. Я хотіла запитати, що ви знаєте про амулет, який зник одразу після битви.

— Хм. Ці феї знову щось загубили. Дурепи. Це все дія їхнього сонного порошку. Самі його варять, надихаються, а потім усе забувають.

Цікава версія. Але трошки наївна. Спробуємо з іншого боку зайти.

— Якщо так, то він знайдеться. А що як його викрали?

— На що ви натякаєте, Берегине? — Пуль впер лапки в боки та нервово заворушив вусиками на потворній голівці. Я ледве стримала мармизу огиди.

— Я просто запитую.

— Хм, піксі завжди беруть лише те, що належить їм або те, що нікому не потрібне!

Коротко кажучи, усе, що погано лежить. Це ж очевидно. Варто глянути на обвішані різними блискучими штучками та непотребом домівки. Пуль помітив мій косий погляд на вулики та поспішив додати:

— Ми не злодії! Якщо не вірите королю Пулю, найшляхетнішому з роду святої Тривеліни-матері піксі, то можете обшукати хоч кожну домівку.

— Що ж дякую, Пулю. Ви вичерпно відповіли на моє питання. Більше не смію затримувати вас.

Натякаю Лесі поглядом, що тут нема що робити. Обшуки у вуликах навряд чи дадуть результат. Навіть якщо це піксі вкрали амулет, вони не настільки дурні, щоб його не сховати. А може, навпаки — вони настільки дурні, що просто не додумалися б вкрасти амулет. Навіщо він їм, якщо він не блискучий, звісно? Пуль хоч і нахабний та войовничий, але простуватий. Та й увесь народ піксі здається мені нехитрим. Щось підказує, що хитрість та підступність замішані в цій справі, а ці якості точно не про піксі. Треба забиратися звідси та поговорити тепер з нереїдами.

Згодом ми повернулися на берег.

Леся вже викликала на зустріч нереїд, застосовуючи якийсь спеціальний Ядвігин камінчик — щось типу рації, яка давала змогу Берегині лісу прикликати будь-кого з її підданих. Нереїди мали прибути з секунди на секунду. І дійсно, річка сколихнулася хвилею, я чітко відчула якийсь інший запах замість звичної річкової вологи. Точно! Море! Навіть присмак солоний на губах. Як же приємно… 

Останній раз на морі я була на відпочинку ще в підлітковому віці. Бабуня з дідусем хотіли відправити мене на узбережжя, щоб я оздоровилася, побачила щось поза рідного села. Відправили мене туди із сусідкою, яка везла своїх дітей. Тітка Аня погодилася взяти й мене. Мені дали певну суму, із розрахунку на кожен день, якої мало вистачити на їжу та якісь смаколики. Жили ми всі у спекотному будиночку з розпеченого шиферу, деревини та металу, ділили його на чотирьох, але все одно та двотижнева поїздка закарбувалася в пам’яті, бо все перекривало море. Ті хвилі, його вітряні розмови, присмак солі на губах – усе це ще довго снилося мені потім, і так хотілося повернутися. І я повернулася, але вже як вихователька в дитячому таборі, тож море стало для мене далеким і примарним, бо часу насолодитися розмовами із ним, милуванням та кутанням у затишні пінні хвилі, у мене не було. Натомість була орава дітей, за яких я несла відповідальність, стрес та страшенна втома. Так я не втомлювалася навіть у селі, пораючись зранку до вечора. Я так сподівалася згадати те ласкаве і чарівне море цього року разом з Богданом. Ми мали поїхати туди з тобою, коханий, після весілля. Навіщо ти мене залишив… Думки та болісні спогади перервав сплеск хвиль — наче змив мої сльози, які не встигли піднятися з серця до очей…