9.2 Куди відлітають душі

Накривши на стіл, я сіла обідати. Леся також закінчила приготування, але чомусь із тарілкою в лапках забилася у кутку кухні.

— Ти чого? Сідай за стіл, — запрошую її до себе.

Лисичка здивовано хитає головою та метушиться, ніби не знаючи куди себе подіти. Невже їй настільки гидка людська їжа, що навіть за стіл зі мною не хоче сідати?

— Що ви, жихарці не місце за одним столом із панною.

Он воно що — знову місцеві забобони.

— Дурня це все. Я ж не справжня Берегиня, забула?

Та кліпнула і кивнула.

— Отже, ти можеш поводитися зі мною на рівних. Без тебе я б пропала в цьому лісі, Лєсюню. Я тобі дуже вдячна.

Леся ще трохи вагається та все-таки сідає на стільчик поруч зі мною. Мені здається, чи у неї на очі навернулися сльози? Вона виглядає такою розчуленою та схвильованою, що аж ніяково.

— Що з тобою?

— Ніхто зі мною так не поводився, як ви, — вона змахнула лапкою сльозу та відвернула мордочку.

Такого я точно не очікувала. Не витримую та кидаю виделку, підскакую зі стільця та біжу до моєї лисички, міцно-міцно хапаючи її в обійми. Вона навіть не пручається. Ми обіймалися кілька хвилин — так тепло і приємно. І не тому, що моя хутряна помічниця така приємна й м’яка на дотик, а, тому що, здається, я зустріла найщирішу й наймилішу істоту в цілому світі! Задоволені та розчулені, повертаємося до вже спільної трапези.

Леся їла своє, я наминала курку з гречкою, невтомно захоплюючись смаком та ароматом. Що ж я робитиму, коли курки закінчаться? Невже доведеться переходити на цю бридку лісову їжу? Від одного вигляду Лесиної баланди стає дурно. А як згадаю ті гриби на бенкеті-знайомстві, досі здригаюся. Знову просити в неї ці квінтони я, звісно, не буду. Залишається лише сподіватися, що скоро все це безумство завершиться.

— Що ж нам робити, Лесю? Я й гадки не знаю, де шукати той амулет. Ще й переживаю через цього Вольдемара. Мені здається, він щось підозрює щось щодо мене…

— Я не знаю, пані.

— От і я не знаю. А ще… — я засумнівалася, чи казати жихарці, але все ж таки вирішила сказати, бо мені конче необхідно було з кимось цим поділитися. — Ще він сказав таку дивну річ… Що нібито за мною ходить душа, яку я не відпускаю.

Жихарка припинила їсти та завмерла. За її реакцією було зрозуміло, що це не добре.

— Він міг таке побачити?

— А у вас є така душа?

— Що? Звідки ж я знаю. Я ж не відьма… Взагалі-то думаю, він має рацію.

Леся округлила очі, відклала виделку та склала лапки біля грудей, понуривши мордочку.

У горло підкотила грудка жахливих спогадів. Досі боляче про це говорити. Здавалося, тут в лісі, я трохи відволіклася на інші дивовижні речі, але дійсно відчуття присутності Богдана тут стало сильнішим, ніби хтось постійно подає мені знаки. То щось впаде, коли згадую його, то вітерець чи то протяг візьметься нізвідки, то гілка хрусне…

— Це мій коханий, — повагавшись трохи, вирішила зізнатися я. — Він загинув пів року тому, але я досі відчуваю його присутність, ніби він просто кудись поїхав, але скоро повернеться.

— Мертвих треба відпускати, пані.

— А ти одразу відпустила Малену? — ніби з викликом кинула я.

— Так, звісно. Немає сенсу тримати душу, час якої настав.

Вона дійсно говорила спокійно, без краплинки смутку чи сумнівів.

— І ти зовсім не страждала?

— Мені не вистачає її, але ж її душа безсмертна. Закінчилося одне життя, щоб розпочалося інше. Малена у моїх спогадах, в минулому, її діти зі мною в теперішньому, а що в майбутті — то буде відомо завтра.

Яка ж вона все-таки мудра. Або ж її втрата не така болюча як моя. Звісно, егоїстично так казати, не знаючи чужого горя, але Богдан був усім для мене. Він мав стати моїм чоловіком, ми мали йти по життю разом! Усе мало бути не так, він мав жити! І чому це я маю його відпускати? Я не хочу, я не готова. Та й він не готовий. Тому й поруч. Він сам не відлітає, бо хоче бути поряд зі мною. Я відчуваю тебе, Богданчику. Не залишай мене, захисти мене… Допоможи вибратися з цього дурнуватого світу.

— Душу Малени теж забрав стежник?

— Так. Це його робота. Душі самі летять до нього, а він їх переправляє.

— Я бачила сьогодні його на березі. Він сам туди прийшов. Не чекав, доки душі полетять до нього.

— Відчув, мабуть, — знизала плечима жихарка.

— Мабуть. Сто сорок сім душ, Лесю…

Ну все, тепер я точно розплачуся. Несила більше терпіти, закриваю обличчя долонями та даю собі волю виплакати усі накопичені емоції. Раптом тепла м'яка лапка ніжно лягає на моє чоло. Це жихарка тихенько встала зі стільця, підійшла до мене та тихо схлипуючи, вирішила підбадьорити. Так ми й плакали з нею, доки я не заспокоїлася.

Треба взяти себе в руки та принаймні спробувати знайти злодія. А ще не допустити більше жодної смерті, поки я тут Берегиня.

— Треба допитати Пуля. А ще попередити інші доми, що оберігають ще три частинки. Правильно?