9. Талисман

Я прийшла до тями на підлозі моєї хатинки із дбайливо підкладеною подушкою під головою. Обмацую себе — все наче на місці, біль минув, хіба що трохи важкість у голові та легке запаморочення. Бачу біля себе Лесю, безшумно ворушачи губами. Вона  помітила, що я відкрила очі, й одразу нахилилася до мене.

— Що сталося? – шепочу до неї, ледве ворушачи пересохлими губами.

— Щось жахливе, пані!

Мдя… пояснення майже таке саме жахливе. Набираюся сил та підводжуся, щоб огледітись довкола. Короля піксі у кімнаті немає. Принцеса Енлік, теж трохи змучена та розгублена, сидить на краєчку стола, тримаючись руками за голову. Бідолашна навіть не звертає на мене уваги, ще оговтуючись від жахливих відчуттів. Що ж це зі мною сталося? І з Енлік також. Чому тільки з нами? Чому більше ніхто з присутніх не відчув того жахливого різкого болю, від якого я навіть втратила свідомість. І де, дідька лисого, той впертий коротун Пуль?

— А де Пуль? - озиваюся слабким голосом та поправляю скуйовджене волосся, намацуючи величезну ґулю на потилиці.

— Ох, тепер це найменше лихо, — пробубоніла Енлік, закотивши очі.

Дивлюся на Лесю, вимагаючи більш детальних пояснень.

— Піксі тимчасово відступили на свою територію та облишать розбудову барикад на спірній території. Але до цього ще доведеться повернутися. Якщо буде можливість, звісно.

— Так, стоп! Що значить "якщо буде можливість"? Що зрештою сталося?!

— Хтось викрав частину талісмана лісу. Той, що ви зберігаєте, Берегине… Ви й самі зрозуміли, звісно, — сказала Леся, витріщивши на мене очі.

Звісно, її натяк зрозумілий. У голові одразу прояснилося. Головне зараз не бовкнути зайвого. Енлік теж оговталася та заметушилася, злетівши зі столу, на якому сиділа.

— Це катастрофа! Феї зберігали свою частинку амулета тисячі років! І ми добре робили свою справу! Але це сталося… Клянуся, Берегине, я докладу усіх зусиль, аби повернути талісман на місце.

Я кивнула. Бачачи, наскільки фея зараз не в собі та засмучена, я можу лише здогадуватися, наскільки велике лихо трапилося.

— Принцесо, я думаю, вам треба відпочити. Я з усім розберуся. Вирушайте поки що до себе у палац, добре?

Фея щось обурено заперечувала, але я мусила негайно виставити її геть та нормально поговорити з Лесаною. Треба терміново зрозуміти масштаби катастрофи та що із цим амулетом робити. А точніше, що тепер робити без нього. Підставляю для феї долоню, даючи зрозуміти, що хочу винести її до вікна, де чекає на неї свита, але та випурхнула сама, щось підвиваючи та говорячи собі під ніс.

Закривши добре кватирку, озираюся, намагаючись впевнитися, що нікого магічного в моєму домі більше немає. Про всяк випадок засмикую фіранки на вікнах. Пересвідчившись у безпеці, починаю нетерпляче розпитувати Лесю.

— Що за амулет? Благаю, розкажи детальніше!

— Я не знаю багато, пані! Я проста жихарка, прислуга! Я знаю лише, що ця річ дуже цінна…

— Наскільки цінна?

— Настільки, що її розділили на декілька частин та заховали у різних місцях лісу, адже від амулета залежить таємниця цього виміру та його неприступність.

— Це якийсь магічний захист Зачарованого лісу?

— О, так! І дуже могутній.

— Таке колись вже траплялося?

— На моїй пам’яті, ні… Але… Але, я не знаю, пані!

— Що ж мені робити, Лесю?

Лисичка тільки похитала головою, по старій звичці перелякано стиснувшись, наче усе, що трапилося — її особиста провина.

— Де ще зберігаються частинки талісманів? Ти сказала, що їх чотири частини, так?

Леся кивнула.

— Один віддали королівству фей на зберігання, інший — гномам, ще один — нереїдам у водне царство, і ще один зберігають вогневиці, здається…

— Так, спокійно… Ми втратили лише одну частину. Може, ці феї просто загубили її? Може, і нічого страшного в тому нема?

— Хтось вчинив щось лихе, оскільки ви відчули це, як і Енлік. Ви втратили свідомість від болю, пані… — із жахом в очах прошепотіла жихарка. Схоже те, що трапилося, дуже вразило її. Якби вона могла збліднути, то точно була б зараз як стіна, а так про її стан можна здогадатися лише по її поведінці. Леся завжди стримана, але зараз стала взагалі схожа на робота. Страх паралізував її рухи. Схоже, більше інформації від неї я зараз не доб'юся.

Що я знаю зараз, так це те, що я якось пов’язана із цим амулетом. Який жах! Я не хочу мати нічого спільного з цими магічними штуками! Ні, ні та ще раз, ні! Я на таке не підписувалась!

— Лесано, я не можу з цим розбиратися… І ти добре знаєш чому! Спочатку ці піксі-війни, потім якісь амулети! Це вже занадто! Мені треба терміново додому! Має бути вихід звідси… Якийсь портал чи ще щось.

Лисичка навіть не поворухнулася, спостерігаючи за моєю панікою, що наростала щосекунди. 

— Ліс вас не випустить… — тихо промимрила вона та схлипнула. Відчуття безнадійності та розгубленості витало по кімнаті. 

— Ні, ні! Не кажи це! Щось має бути! Хтось має знати! Я не хочу тут бути ні секунди більше!