8. У магічне потойбіччя

Серце калатає від хвилювання та несподіваної зустрічі. Відчуваю себе злочинцем на місці злочину, або точніше — підозрюваним, якого із закривавленими руками застукали під час кримінальної сцени, коли той насправді допомагав жертві.

— Я намагалася їх зупинити! — мало не плачучи виправдовуюся, призупинивши свої пошуки. Погляд Вольдемара такий суворий, що по спині побіг струмок холодного поту. Невже він правий? Невже я могла зупинити це до того, як хтось загинув, але не зробила цього? І як він може судити, не бачачи усієї ситуації! Якби не сонне зілля, постраждалих було б ще більше.

— Вони не всі загинули! Деякі сплять! Я приспала їх сонним порошком фей. Що я могла вдіяти?

— Сто сорок сім душ.

— Що, перепрошую? — мій голос зрадницьки тремтить. Вольдемар підійшов ближче та присів навпочепки, розглядаючи побоїще та його наслідки.

— Сто сорок сім душ магічних істот скоро перейдуть в інший світ, втративши усі зв'язки з цим. Втративши своїх родичів та друзів, а ще усе, що вони мали. Чи пощастить їм у новому світі більше, чи буде їхнє існування кращим, ніж тут, у магічній цитаделі, покликаній бути прихистком для будь-якої магії нашого виміру — невідомо.

Схлипую, ледве стримуючи сльози. Руки трусяться, але намагаюся не піддатися цьому гидкому відчуттю всередині та не розридатися на місці. Я й гадки не мала, як має поводитися в таких випадках Берегиня лісу. Чи має вона оплакувати померлих? Чи має вона робити якийсь ритуал? Мені просто було невимовно шкода маленьких істот, соромно, що я не вберегла їх, і гидко від самої себе.

— Я не хотіла бути заступницею Ядвіги… Просто так вийшло. Я б з радістю відмовилася від цього посту, але не знаю як.

— Це неможливо. Заступницю призиває магія Берегині та Духа лісу. А вона майже ніколи не помиляється, — мовив Воля, випробовуючи мої нерви сталевим суворим голосом та поглядом, який міг би різати скло й метал.

Його слова змушують здригнутися. «Майже ніколи». Виходить це «майже» чомусь припало на мене. Не зрозуміло чому, не зрозуміло як — помилка Ядвіги чи сама доля змусила мене опинитися у дивовижному місці, поклавши таку відповідальність та тягар на мої плечі, які зараз я відчула повною мірою. Сльози застигли в очах. А що як Вольдемар про щось здогадається, викриє мене та здасть тим чистильникам, що перетворюють на ніщо і якими лякала мене Леся? Не хотілося б такого кінця моєї дивовижної подорожі.

— Мені дуже шкода, але я зробила все, що змогла. Я не завадила битві, але у мене, здається, є план, як завадити ще більшим втратам. Мені треба негайно знайти короля піксі.

Вольдемар насупив лоба та склав руки на грудях.

— Он де він. Праворуч від вас, — вказав він пальцем на потрібну купку тіл та крил.

Нарешті помічаю блискучий темно-зелений камзол та короля в ньому. Обережно двома пальцями підхоплюю його за комірець — і ось він на моїй долоні цілий та неушкоджений. Тільки погляньте на це: крихітне створіння мирно спить, посмикуючи вусиками на голівці. Кругленький животик злегка випирає з-під камзола, а один чобіт десь загубився, тож він був напівроззутий. 

Відходжу трохи далі від місця битви та завмираю із піксі на долоні, не знаючи, що робити далі. 

Вольдемар підійшов до мене ближче та теж роздивлявся піксі. Потім обережно поворушив його мізинцем. Той перевернувся на інший бік, трохи підтиснувши лапки до пузика. Його крильця розправилися та залоскотали мою долоньку. Хоч би не засміятися. Усіма силами стримую посмішку, стиснувши губи, щоб ненароком не засміятися, бо момент явно недоречний. Винувато перехоплюю сталевий погляд стежника. А куди це ти дивишся, друже? Чи не на мої груди? От нахаба! Ще й руку тягне! Здуріти можна.

— Взагалі-то цей артефакт треба носити різбленням до серця. Тут надпис, бачите?

А-а. То от куди був прикутий його погляд — до мого амулета на шиї. А я вже подумала, що містер-суворість не такий вже й незламний.

Воля акуратно доторкнувся до амулета довгими витонченими пальцями, прикрашеними перснями, та провів по колу навколо червоного каменя в центрі.

Вдивляюся у прикрасу і дійсно помічаю відблиск викарбуваного крихітними літерами надпису по обидва боки від каменю, який навіть не помічала раніше. Один надпис йшов за часовою стрілкою, а інший – в протилежний бік. Намагаюся прочитати, але що там було написано – без лупи було не розібрати.

— Ab initio, Ad infinitum. Від першооснов і до нескінченності, — озвучив в голос Вольдемар, пильно дивлячись мені в очі.

І знову я в ніяковому становищі. Треба щось сказати, а всі слова розгубилися в голові. Чи повинна Берегиня знати, що написане на її захисному артефакті? Мабуть, так. Тим більше вона має знати, як правильно носити таку річ. А я цього, звісно, не знала. І Лесана, схоже, теж не знала. Клята Ядвіга! Чому вона нічого мені не пояснила?

— Так, ви маєте рацію. Перегорнувся, мабуть, — спішу швидко перевернути амулет потрібною стороною.

Мені хотілося терміново втекти від цього стежника. Щось у ньому викликало в мені трепет. Він притягував мене, але при цьому здавалося, що бачить мене наскрізь. Але ж якби він хотів викрити мене, то напевне вже зробив би це? Чому ж тягне? Залякує мене натяками? Чи це мені просто здається і нічого такого він не підозрює про мене? Що ж, подивимось, як він поводитиме себе далі, а поки що треба уникати його за будь-яку ціну.