5. Пута

— Що це ви робите тут, Яно Петрівно?

У мене над головою височіє темноволосий чоловік у сірій накидці, що спадає додолу, а з-під неї визирають темно-сині шкіряні чоботи, розшиті красивим візерунком. Я розгледіла їх дуже добре, коли він наблизився ближче до моєї голови. А коли він присів навпочепки – ще і його очі… Таких гарних очей я не бачила ніколи, я не могла відірвати погляду від темно-зелених зіниць відтінку смарагдового моря, які не менш зацікавлено увіп’ялися в моє обличчя та повільно блукали скованим, переплетеним ліанами тілом. 

Він знає мене на ім’я, отже вчора був на вечірці. У пам’яті проплив образ чаклуна у накидці, якого я запримітила через людську зовнішність серед натовпу магічних істот. Я майже ніяк його і не запам’ятала, бо він не проронив ні слова за весь вечір і був малопомітним гостем. Не знайшовши, як пояснити моє дивне становище, пробую розслабити обличчя, наче я зовсім (ні разу!) і не в халепі.

— Еммм… Відпочиваю… Спину розтягую, — видумую на ходу та показово потягаюся руками й ногами, від чого ліани ще міцніше охоплюють мене.

— Ви забули зняти закляття охорони, я так розумію? 

Його голос спокійний, серйозний, незважаючи на всю абсурдність мого становища. Оце нерви у чолов'яги! Вдає, що нічого такого не трапилося, а сам так і бігає по мені очами. Обережно, але помітно.

Як ніяково... Не знаю тепер, куди свої очі подіти від сорому. Ще й дихати так важко. Яке ще закляття охорони? Вперше чую про таке… Дивина та й годі. Леся нічого не казала ні про які закляття охорони.

— Я трошки не з тієї ноги встала, втомилася вчора… Йшла собі на город, І…

— …втрапили у капкан для дрібних злодюжок?

Його губи м’яко роз'їхалися у посмішці. Уявляю, якою дурепою він мене зараз вважає… Це ж майже як забути пароль від сигналізації у власній домівці… Я відчула, як до щік підступає рум’янець. Як незручно вийшло… Мимохідь роздивляюся його обличчя: приємна усмішка, білі зуби, помірно жорсткі вилиці та борідка, не густа і не рідка, але доглянута. Ой, що він там мене запитав?

— А що ви, власне хотіли, пане…

— Ох, а я ж і не відрекомендувався. Воля. Стежник.

Воля — це ім’я таке чи покликання? І що таке стежник? Щось типу картографа? Казна-що… І перепитати соромно, бо знов втраплю у халепу…

— Я взагалі-то прийшов повідомити вам, Берегине, що завтра в лісі буде магічний ярмарок… Тож якщо у вас буде час, це було б великою честю, аби ви завітали на відкриття… Якщо буде час, — повторив він із легкою усмішкою.

— Добре. Я спробую знайти час. Коли закінчу тут.

Намагаюся бути якомога спокійнішою. Пробую закинути ногу на ногу, але це виглядає ще кумедніше, бо приховати напругу в ногах, перетягнутих тугими ліанами, ще важче, ще й натягнене гілля почало видавати не дуже красиві звуки. Ніяковію ще більше.

— То допомога вам не потрібна? — здивовано перепитав він, хмикнувши.

— Ні, не потрібна. Я згадала код, тьфу — закляття. Ви йдіть, не підслухуйте, — намолола бозна-чого, боячись бути викритою. 

Хай краще вважає мене дурепою, ніж самозванкою, бо ще не відомо, що буде, якщо мене викриють та дізнаються, що я ніяка не відьма-Берегиня, а звичайна людина без натяку на магічні здібності…

— Ну як знаєте, панно, — промовив він з легкою усмішкою та знизав плечима. Моя реакція «леді незалежність» напевне здивувала його ще більше.

Схоже, він вже збирається йти геть. Розчаровано стискаю губи. Яка ж дурепа! Мені конче необхідна допомога! І я ж геть не знаю нічого про цей ярмарок і куди власне мені треба буде йти. Яно, зберися! Він зараз піде, а разом із ним і потрібна тобі інформація!

— Ем, перепрошую! А де проходитиме цей ваш ярмарок? 

— Ви хотіли сказати — «наш» ярмарок, — підкреслює він, озирнувшись.

— Наш-наш, звісно… — Я забігала очима, нервово засмикавши й руками, від чого зелені лапи стиснули мене дужче, скувавши груди. 

Тепер мені важко видавити з себе хоч якесь слово, а так хочеться кричати про допомогу, благати цього стежника-Волю, щоб дав мені волю… Яка гра слів та іронія.

— Ну то знайдете. Чи закляття пошуку ви теж забули, Берегине?

— Угу… Так-так, звісно.

Звісно, закляття пошуку теж існує! Як же важко і легко у цьому світі! З одного боку, ти можеш будь-що зробити за допомоги магії, а з іншого, без магії ти не можеш абсолютно нічого! Я цілковита чужинка тут. Як я сподіваюся протриматися ці місяці, і гадки не знаю. Берегиня без магії, це ж як вчитель без знань, як дошка без маркера, як підручник без тексту. 

— На все добре, панно… Не лежіть так довго, бо зелений токсин важко змивається з ніжної відьомської шкіри…

Я спробувала зобразити на обличчі щось на кшталт усмішки, але вийшов кривий вишкір.

Воля пішов, лишивши мене в неволі…

Чудово. Що ж тепер робити? Як визволитися?