4. А тепер час випити

Бенкет набирав обороти. Гості переключилися одне на одного, жваво спілкувалися, сміялися та говорили тости на мою честь. Я дурнувато посміхалася та дякувала, намагаючись робити обличчя якомога простішим та не виказувати свого нескінченного здивування. Прискіпливих зацікавлених поглядів у мій бік від того менше не ставало.
Один козломордий парубок із коротенькими рогами та, як пізніше виявилося, з волохатими козлячими ніжками, вирішив, що музики з "бездротового грамофону" – флагмана магічної техніки – якось замало, тож змахнув руками (бо в нього були саме руки, тільки волохаті) й голосно завалав щось типу заклинання. Тієї ж миті у відкрите віконце постукала й влетіла зграя сопілок, які вишикувались у повітрі перед заклинателем. Той задоволено оглянув загін сопілок та кивнув.

Почувся стук у двері. Лесана побігла відчиняти, й ледве встигла увернутися від величезної бандури, що поважно увірвалася та заповнила собою простір, розташувавшись за сопілками. За бандурою під гучні оплески гостей в кімнату влетіли ще декілька музичних інструментів, які я не змогла розпізнати. Імпровізований оркестр приготувався до концерту. Рогатий парубок змахнув руками, як дерижер, і музика полилася з інструментів, захоплюючи гостей шаленим ритмом. Я і сама відчула, як ноги самі собою стали пританцьовувати. Музика охопила моє тіло й хотілося кинутися в танок, що й одразу зробили декілька гостей, але страх видати себе чи зробити щось не так, переборов бажання кинутися в танок.

Атмосфера ставала все веселішою, повітря наситилося яскравими звуками й запахами свята.

Лесана усіляко натякала мені, що час вже й сказати мій тост, а я все відтягувала цей момент. 

Усі ці строкаті, рогаті, крилаті, волохаті лякають мене до пів смерті… Наче й люди, а наче й ні. У кожній істоті є щось людське: обличчя чи статура, але обов'язково щось видає в них казкових чи міфічних істот. Можу тільки здогадуватися хто є хто, приплітаючи до того, що бачать мої очі, знання міфів, казок, легенд та фентезі фільмів. Наприклад, мені вдалося ідентифікувати декількох крилатих створінь невеличкого розміру. Для них був накритий стіл поверх основного столу, тож вони були в самому центрі святкування та нічого не упускали. Це напевне були феї чи якісь їхні види. Легко визначила я і гнома, який ну аж занадто був стереотипним – саме таким, як у фільмах – кумедним бородатим коротуном. А от поруч із ним сиділо… дерево. Дах будиночка видовжився над ним, щоб він взагалі міг бути присутнім у хатині, але крона, паростки рук та ніг все одно всім заважали. Деревина постійно зачіпляла коротуна-гнома, чим сильно його дратувала. Ця істота переважно мовчала, тільки щось періодично поскрипуючи.

Декілька істот сиділи у напівпрозорих кулях, схожі на мильні пузирі, заповнені водою. Схоже, що це якісь морські чи річкові істоти, які таким чином дихають. На головах у них були відростки, що нагадували корали, а шкіра сяяла чарівним голубуватим блиском та була вкрита тоненькою ледве помітною лускою. Були там ще якісь красиві, схожі на фей, тільки великого зросту, дівчина та хлопець, вдягнені у напівпрозоре квітчасте вбрання зі справжніх рослин та з зеленуватим довгим волоссям. Напевне, це якісь духи лісу – мавки чи лісовики. 

Були й такі істоти, ідентифікувати яких хоч приблизно, взагалі неможливо. У них навіть тіла були безформними або взагалі мало походили на людські. Деякі навіть сиділи (якщо можна так взагалі сказати про істот без ніг і відповідно без дуп) окремо. Наприклад, найбільше мене лякав вогняний шар… 

Але з усього натовпу виділявся саме один людиноподібний персонаж. Точніше, в ньому нічого не було магічного чи дивовижного за виключенням досить дивного одягу, схожого на балахон темно-синього кольору. На його пальцях була безліч перснів, а на грудях якісь масивні кулони та металеві прикраси. Хто він? Може, чаклун якийсь? Тільки що він тут робить, адже, за словами Лесани, у Зачарованому лісі постійно мешкають тільки представники стихій та різних родів нижчих магічних істот. А відьми та чаклуни тут тільки гості, мешкають таємно у світі людей або маскуються під людей. Вони ніяк не підпорядковуються Берегині лісу, хіба що можуть нарватися на її силу, якщо порушать лісові закони…

Лесана вчергове підморгує мені, обережно підсунувши лапкою кубок із гидким напоєм. Так вона натякає про необхідність сказати тост господині, і що відкладати це більше ніяк не можна.

Що ж, діватися нікуди, треба казати. А я ж геть забула усі ті хитромудрі старовинні слова… Як там було… Щось нічого після "шановне панство" і не згадаю… Розгублено метушуся, але розумію, що немає сенсу запитувати зараз допомоги у Лесани, треба імпровізувати. Спробую уявити себе на уроці. Просто це тематичний урок… Кому яка справа, у яких костюмах діти?

— Шановне панство! — розпочинаю з простого, набравши більше повітря в легені. —  Дякую, що ви прийшли привітати мене на новій посаді. Але я хотіла сказати, що я – не справжня Берегиня лісу, ні. 

Одним оком кошуся на Лесану, яка, здається, вже почала втрачати свідомість від хвилювання, тож поспішаю доказати свою думку:

– Адже усі ви насправді тут є господарями та маєте дбати про ліс не менше за Берегиню. Кожен з вас має відчувати себе на моєму місці, адже це ваш дім.

Шановне панство притихло, уважно слухаючи мене. Усі очікували стандартної промови, а я зламала їхній шаблон, повільно продовжуючи говорити красиві та абстрактні речі. Схоже, їм зайшла моя трохи перероблена промова, з якою я виступила на День захисту довкілля у школі перед учнями…

— Я закликаю вас пам'ятати про те, що ми всі тут господарі. І що як у будь-якому домі, в Зачарованому лісі є свої правила. Тож нумо дотримуватися їх, щоб наше сусідство було спокійним та мирним.