3.1. Бенкет

Серце калатає, наче на екзамені. Чомусь згадався захист магістерської в універі. Тільки тоді я принаймні була впевнена у своїх знаннях, а тут — нічогісінько не розумію. Все, що мені залишається — сподіватися на удачу та більше мовчати. Хоча вітальне слово господині все ж таки сказати доведеться, як пояснила мені Лесана.

Леся допомогла мені вбратися у більш принадний одяг, який знайшовся у Берегині лісу в шафі — гарну довгу в підлогу квітчасту сукню з прикрасами з каміння. Ошатні пишні рукави з напівпрозорої дуже приємної на дотик тканини приємно шурхотіли під час руху. Талію підкреслив шкіряний пасок. Захотілося розпустити волосся та розгледіти себе у дзеркалі. Лесана черговим заклинанням зробила так, що мої локони самі закрутилися у пишні кучері та вклалися у красиву вишукану зачіску. Я вражена!

Мені подобається те, що я бачу у дзеркалі. Востаннє я так вбиралася на нашу з Богданом річницю… Трохи защемило серце. Це було так давно і ніби вчора. Я була в сукні, роздивлялася себе в дзеркалі, чекала на нього – ми збиралися у кафе. Тут він прибіг з роботи. Вискочив з передпокою, схопив мене за талію, з квітами в іншій руці. Я не була здивована, звісно, але серце здійнялося в грудях від щастя. Так добре було поруч із ним. Але зараз я сама. Він десь поруч енергетично, я знаю. Просто в іншому вимірі. А тепер і я в іншому вимірі… Дивно це все, але його присутність тут відчувається якось більш суттєво, майже матеріально. Відчуваю, ніби він дивиться на мене зараз та тішиться моєю красою.

Бумс!

Щось загуркотіло. Лесина магія щось впустила? Чи це дух мого коханого відгукується на мої думки?… Треба зосередитися на теперішньому. Якщо вже я тут, то недаремно, мабуть.

— Не вистачає хіба що темно-вишневої помади, щоб підкреслити образ, і легкого макіяжу, — резюмую я з легкою посмішкою. Давно не бачила себе такою красунею.

Леся плеснула лапками та промуркотіла щось під ніс. Тієї ж миті моє обличчя засяяло, і я побачила себе інакшою, з фантастичним макіяжем, — наче щойно з салону!

— Вау, Лесю! Це неймовірно!

— Вам подобається, пані?

— Ще б пак!

Кому не сподобаються такі витончені стрілки, що підкреслюють форму очей, пишні вії та ідеальний макіяж? А на губах – темно-вишнева помада, саме така, як я собі уявляла.

— Мені починає тут подобатись… — визнаю я, покрутившись біля дзеркала. Леся також милувалася та раділа, що догодила господині.

— Вам дуже личить, пані. Ну що ж, все вже готове, скоро почнуть приходити гості. Не забудьте про тости.

— Я постараюся, — кивнула я, все ще замиловано роздивляючись себе у дзеркалі. Новий образ надав впевненості.

Жихарка трохи пояснила, що казати та коли… Хоч би не забути це дурнувате "гой, єси"… та інші застарілі висловлювання, які чомусь не стали архаїзмами у магічному світі.

— Гой, єси, господине! Гості на порозі! — почулося за дверима.

Я здригнулася та тільки й встигла про себе подумати: "Почалося", як жихарка побігла відчиняти двері. Що ж, спробую уявити, що це якесь свято, бал-маскарад, де мені відведена головна роль. Бабу-Ягу, до речі, я вже грала колись на студентському заході, тож зіграю тепер заступницю Баби-Яги… Точніше Ядвіги Деянівни.

Натягаю на обличчя посмішку за звичкою та готуюся. Згадуються настанови жихарки про те, що я тут головна відьма на районі, тож різко прибираю посмішку з лиця. Бо ще подумають, що я добра-хороша. Хай краще побоюються.

— Гой єси, гості дорогі! Проходьте! Господиню вітайте! — урочисто мовила жихарка, відстрибнувши швидко за широко розкриті двері…

І почалася вечірка.

Залунала музика з чудернацького величезного грамофона, який грав сам по собі, без дротів та вай-фаю, загомоніли мої гості, заходячи до світлиці, вклоняючись на порозі та швидко заповнюючи кімнату гулом, сміхом, та привітаннями.

Я трохи розгубилася та забула, що треба було казати. Ще б пак!

Таких гостей я ще ніколи не приймала. Рогаті, строкаті, волохаті, з крилами, копитами, маленькі й великі, прозорі, вдягнені, з дивними мордами. А деякі чомусь були схожі на людей, тільки різних за зростом та у дивакуватому вбранні.

Від хвилювання мене хитнуло в бік. Тільки присутність вже знайомої Лесани трохи допомагає зібратися.

— Гой єси, гості дорогі…. — промовляє майже безшумно Лесана, підказуючи мені.

Зглитнувши, нарешті наважуюся відкрити рота.

— Гой єси! Гості дорогі! — голосно та промовисто, як на сцені мовлю я. Усі навкруги замовкли, перестали гомоніти та ворушитися. Мене наче блискавкою вдарило, зуби зціпилися від жаху. Десятки пар очей дивляться на мене. 

Спокійно, Яно, це просто маскарад,  — заспокоюю себе і таки посміхаюся. Хоча від жаху посмішка напевне більше схожа на вишкір.

Гості вклоняються та схвально кивають головами, вітаючи господиню.

— Гой єси, матінко наша! Здравія та сили Берегині лісу, нашій господині та захисниці! — трохи врізнобіч, але голосно й урочисто лунають голоси різних тембрів та тонів. Перший контакт відбувся! Я жива. Фух… Можна трохи видихнути.

Лесана лапкою вказує на частування, натякаючи, що треба запросити всіх до столу.