2.1. Лесана

Відкрила двері й знов оторопіла. Що за день дивний такий?

На порозі переді мною стояла якась дитина або зовсім низенька дівчина у костюмі лиси. Такого я точно не очікувала побачити. Театр абсурду якийсь. Мохната лисяча голова, прикрашена бантиками, всміхалася мені сором'язливо та бігала очима. Вдягнена була лисичка у мохнатий костюм, платтячко простеньке квітчасте, а на ногах — волохаті чоботи, що імітували лапи тварини. Як справжнісінькі! Оце костюм! 

Відвісивши щелепу, стою, роздивляюся. Видавила з себе тільки привітання.

— Добрий день.

— Вітаю, пані заступнице. Я — Лесана, помічниця Ядвіги Деянівни,  а тепер і ваша.

Виходить, та дивачка має не менш дивне ім’я — Ядвіга Деянівна… Не дивно, що вона так і не представилася по-людськи. Отакої! І невже в мене буде помічниця! Мене підвищили до старшого вчителя? Лишається тепер зрозуміти, скільки цій моїй помічниці-лисичці років і чому вона в такому дивному вигляді.

— Лесана — тобто Леся? А що це у вас за такий дивний образ? Ви підпрацьовуєте аніматоркою?

Оченята помічниці-лисички забігали ще швидше. Вона явно розгубилася. Здалося навіть, затремтіла, та нервово переминалася на місці у своїх волохатих чоботах. Де б собі такі знайти на зиму?

— Можете звати мене, як бажаєте… Було велено допомогти вам підготуватися до вечірки, шановна пані…

— Ах, вечірка! Он воно що! То це буде маскарад! Дуже цікаво, але все одно дивно. А що це за корпус? І можна мені, будь ласка, пароль від вайфаю, бо щось зв'язку тут зовсім немає, — знову дістаю телефон та воджу їм довкола себе, намагаючись впіймати хоч один стовпчик мобільної мережі. Дарма. Глухо.

Лисичка покліпала оченятами та видала:

— Ми вдома у Берегині Зачарованого лісу Ядвіги Прутиковської. Хіба ви тут не бували?

— Не чула про такий заклад? Мене в інший табір перевели? Що з моєю пам'яттю… Точно ті монстри щось підсипали мені в каву.

— Ви будете заступницею Ядвіги Деянівни, поки вона у відпустці. У ваших обов'язках — стежити за порядком, вирішувати суперечки та оберігати недоторканість таємниць лісу.

Оце так! Одразу в заступниці! Не зовсім за фахом, звісно, але цікаво…Тільки все одно нічого не зрозуміло. Секретний якийсь табір для дітей дипломатів чи державних службовців найвищого рівня? 

— Лесано, а я підписувала вже документи на переведення? Щось зовсім не пам'ятаю…

Дівчина подивилася на мене розгублено, не розуміючи, що я від неї хочу. Так, ну все. Мені це вже починає набридати. Увесь цей дурнуватий маскарад!

— Ви мене чуєте взагалі? Агов! Що відбувається?? — починаю репетувати я, лякаючи дивну Лесю ще більше. Вона тільки й встигає що заперечувально махати головою, чим дратує мене ще більше. Сама не вірю, що так бурхливо на все реагую… Думала, цей період вже минув після того, як Богдан… Ні-ні, стоп. Бо зараз знов понесеться. Теперішній момент, теперішній момент… Боже, як вона дратує мене своїм виглядом!

— Негайно зніми цю дурнувату лисячу голову! Я категорично відмовляюся брати у всьому цьому участь! Ти чуєш мене! Зніми негайно! — верещу, мов скажена. Накопичений стрес вирішив вийти з берегів просто зараз і затопити все навколо, включаючи дивачку у костюмі.

Лиса, бачачи, що я не жартую, відступає потрохи назад, але я вже налаштувалася на сварку… Е, ні, люба подружко… Ти точно якась дівчина з табору. Вирішили розіграти, монстрики! Ну я вам покажу! Не витримую і хапаю лисичку за вуха, намагаючись стягнути з неї маску. Та пищить та пручається.

— Та знімай, кажу! Зараз до директорки підемо!

— Благаю, відпусті-і-іть! — верещить Леся, та шапка ніяк не піддається. Міцно тримаю мохнаті вушка — м'які, пухнасті, як справжнісіньке хутро… Тягну ще, та вереск Лесі змушує випустити її. Та хапається лапками за голову і відскакує від мене, швидко-швидко здіймаються волохаті груди під платтячком. Я мимохідь відступаю, вдивляючись ще детальніше у дивне вбрання… Та вона ж справді волохата! Це що за потвора така! В жаху відходжу від дивного створіння.

— Божечки… Це не костюм?!

Знову наближаюся до переляканої Лесі, що забилася в кутку кухні.

— Не чіпайте мене, благаю! Ядвіга Деянівна ніколи не мучила! Я просто прийшла допомогти-и-и… — схлипує бідолашна, потираючи накручені мною вуха…

— Хто ти така? — запитую, а сама не вірю своїм очам.

Треба терміново присісти. Поруч не знайшлося нічого схожого на стілець, тож просто припадаю спиною до найближчої стіни, мацаючи її долонями, ніби намагаюся заземлитися та відчути навколишній простір, який зараз похитнувся від усвідомлення дивини навколо. У вилицях вирує кров від хвилювання.

— Я жихарка Лесана! Лісова цілителька! Служу Ядвізі Деянівні віднедавна… У-у-у…. — підвиваючи пояснює дивне створіння, повторюючи вже сказане. Її голос рветься від схлипів та страху. Я нажахала бідолашну до півсмерті.

Жихарка?  Щось таке читала… Це типу домовихи чи що?

— То це не табір дитячий?

Лисичка заперечно помахала головою.

— І це все насправді відбувається? Я у казці чи що?

— У За-зачарованому лісі… А ви…ви… хіба не відьма?

— Відьмою мене ще не називали… Я Яна. Вчителька, розумієш?

— Яяна, вчителька?

— Та не "Яяна", а Я-на. Просто Яна. Ім'я таке? Не чула? 

Та замахала головою. Раптом її мохната мордочка осяялася розумінням і водночас усвідомленням чогось страшного. Вона підійшла до мене ближче, пригорнула лапки до пащі та здивовано зойкнула.

— То ви людичка!