2. Гостя

Підводжуся на ліжку та роздивляюся довкола. Дерев'яні стіни та стеля, навколо затишно-домашня обстава, дерев'яні меблі, прикрашені безліччю якихось дрібниць стіни. Моє ліжко дуже м'яке, схоже на перину, заслане м'якою стьобаною ковдрою. Що це за кімната? Психологічного розвантаження чи що? Чому я її раніше не бачила в таборі?

В голові промайнули спалахи минулих подій. Кінозал, лекція, кава… Все почалося з того, як мені закортіло визирнути у вікно. До речі, про вікно. Встаю з ліжка, щоб все роздивитися краще.

Мимохідь помічаю дзеркало на стіні. Не змогла пройти повз – таке гарне дзеркало. Чарівна річ! Неймовірно витончена, вінтажна. Звідки вона взялася в таборі? У великій оправі з темного дерева, прикрашеній візерунками та дивовижними вирізьбленими химерами, чудовиськами та казковими персонажами, на мене дивиться моє трошки запилене відображення.

Роздивляюся себе декілька хвилин. Наче та сама Яна: висока, струнка, темне волосся трохи розпатлалося, але в цілому маю гарний вигляд. Богдан завжди любив дивитися, як я прихорошуюся перед дзеркалом. Як же мені його не вистачає… Нас не вистачає.

Трохи поправляю хвостик на потилиці, застібую верхні ґудзики на білій блузі. Чого це вони розстібнулися? Так не доречно ходити вчительці, а у такому закладі із ТАКИМИ важкими підлітками, де працюю я, — це ще й небезпечно. Вдивляюся собі у вічі. Судинки полопалися, викликавши почервоніння навколо зелено-сірих зіниць. Наче гульбенила всю ніч, хоча голова напрочуд свіжа та легка. Та і якась я бліда… Провела пальцями по гострих вилицях. Гладенька шкіра здається аж занадто білосніжною. Коли вже візьмуть другу вчительку на паралель, щоб можна було взяти повноцінний вихідний та хоч трохи погуляти в лісі, сонечком подихати?…

Відірвавшись від вінтажного дзеркала, дістаюся віконця – невелике таке, як в сільських хатинках, відвожу рукою біленьку вовняну фіранку: там той самий пейзаж, дерева, гори. А що ще я очікувала побачити в лісі? Тільки от корпус мені невідомий. Мабуть, один з тих старих, що не використовуються табором. Якого біса я тут роблю?

— Так, де всі? Як я сюди потрапила? — розрізала я тишу, трохи злякавшись свого ж голоса — хрипкого та несподівано грубуватого.

Швидко очима знаходжу двері, перебираючи в голові думки, збираюся на вихід, оглянувши ще раз все довкола. Жодних своїх речей не впізнаю, хоча одягнена я у свій звичайний одяг, штани та блузку, що зранку була. На ногах зручні улюблені мокасини. Чомусь починаю відчувати мандраж. Уся ця ситуація непокоїть… Що коїться? 

Тремтяча рука тягнеться до ручки двері, але я не встигаю її відчинити – двері розчахуються самі, а в них з'являється незнайома мені жінка, струнка, у костюмі вершкового кольору з просторим жакетом та широкими від стегна штанами. Її темне волосся визирає з-під стильної напівпрозорої хустини, яка красиво окреслює густу довгу гривку, що падає на довгі чорні вії. 

Гарно окреслені великі очі її так і палали енергійністю, зиркали довкола. На вигляд їй було років 30. Про таких жінок завжди кажуть «невизначеного віку». Виглядала вона заклопотано, десь і зморшка мімічна проскакувала, але загалом можна було б їй і менше ніж 30 дати – така струнка, енергійна, жвава. Щось було в ній таке заворожливе, запальне, що хотілося відскочити одразу ж, як від вибухівки.

— Ну нарешті прокинулася! Можеш заступати до обов'язків, моя люба! Як же я на тебе чекала! Зачекалася вже, а ти все спиш та спиш… Ходімо зі мною.

Жіночка й слова не дала мені вставити, схопила під руку та потягла у сусідню кімнату, яка виявилася кухнею. Кімната була світлою, просторою, також у дерев'яних меблях. На стінах купа поличок були заставлені скляночками з рідинами, лікарськими рослинами, і їх тут було так багато, що здавалося, наче я потрапила в старовинну аптеку століття так 18-19-го. Музей якийсь чи що? А може, це новий кабінет природознавчих наук? Невже взяли другу вчительку і восени почнеться нормальний навчальний процес? Чому тоді вона поводиться так, ніби тут господиня вона, а не я? І де я в біса знаходжуся? Мене перевели на іншу посаду, а повідомити забули чи як? Як це все розуміти? Думки роїлися, але рот мовчав, наче занімів, та й дивна пані не замовкала.

— Сідай. Зараз я тобі швиденько все розповім. Вибач, я прибрати не встигла, але то дрібниці… Тебе як звати, звідки тебе прислали до мене, таку гарнюню, м?

Жіночка всадила мене на стільчик, засланий м'якою вовняною устілкою, а сама продовжувала метушитися, бігаючи усією кухнею, дістала з шафи якусь торбину та стала складати туди речі.

— Я — Яна… Тут, на Буковині, десь з місяці два вже. А мене перевели кудись на нове місце, я перепрошую?

— Ну звісно, Яяно! Яке дивне ім'я в тебе… Ну то нехай.

Я хотіла пояснити жінці що не "Яяна", а "Яна", але так і не змогла втулити бодай звук у нескінченний потік слів.

— Тобі випала честь бути моєю заступницею! Ох, скільки ж я чекала, а воно то одне, то інше, то п'яте, то десяте… Не відпускали мене справи… Я ж уже двісті років без перепочину тут впахую! Нарешті відпустка! Сама розумієш! Не хочу втрачати жодної хвилини…

Я-то розумію – сама впахую без вихідних. Правда тільки другий місяць, але іноді здається що справді років з двісті – стільки енергії випивають з мене ці монстрики…

 Слухаю її, а сама думаю… Чи то я щось забула? Когось ще маю підміняти? Це як? Помічниця старшої вчительки зміни й на пів ставки наглядачка якогось етномузею в лісі? Чи не забагато обов'язків на мою зарплатню?