1.2. Кава з сюрпризом

Наступного дня після уроків на доручення директорки зібрала учорашніх "полуношників" (себто любителів повеселитися в басейні) у малій кінозалі, а заразом й інших правопорушників тижня, яких назбиралося чимало, для показу фільму про дитячий алкоголізм…

Почувалася я не дуже після жахітливої ночі. Нібито сама гульбенила десь. Поспати майже не вдалося, а підміни в мене поки що немає. Друга вчителька звільнилася … І це попри велику зарплатню. Все ж таки табір не звичайний, для "особливих", так би мовити, діточок, ще й з багатих сімей. Є тут декілька підлітків-немажорів, яких спрямовує сюди ювенальна служба за державною програмою, але переважна більшість все ж таки з непересічних родин, тож тут їм гарантують безпеку для їхніх "дорогоцінних чад" (хоча вона більше персоналу потрібна, хто з цими чадами працює), перевиховання та повну конфіденційність. Я навіть документ відповідний підписувала, коли влаштовувалася.

Походжаючи з-поміж рядів, як наглядачка у тюрмі, стежу за тишею. Після перегляду фільму на моїх "вихованців" чекає тест-перевірка засвоєного матеріалу, хоча деякі його вже явно засвоїли, бо сиділи бліді з явними симптомами алкогольного отруєння.

Видовищні документальні кадри без прикрас хворих алкогольною залежністю дітей, що проходять не найприємнішу реабілітацію у наркотичних диспансерах, змушують важких підлітків притихнути. Так, це відео не рекомендоване для пересічного перегляду, ще й дітьми, але тут особлива програма. Прості методи на них вже не діють, а батьки підписали документ про повну довіру педагогічному процесу, аби тільки інформація про гріхи чада не покинула межі закритого закладу. Сюди віддавали підлітків, з якими не могли впоратися інші школи, батьки, фахівці. І хоч тут вони жили у кімнатах із шикарним ремонтом, мали змогу відвідувати масажиста та басейн, пити смузі та дихати свіжим карпатським повітрям, на них чекала жорстка програма перевиховання та ізоляція від зовнішнього світу. Хоча, судячи з учорашньої кількості пляшок, над другим пунктом ще варто попрацювати… Підкупили охоронця нічного – це ж треба? Схоже, скоро буде ще одна вакансія, окрім вчителя з плавання…

Сідаю за стіл. Дрімота змушує думати тільки про приємне затишне ліжечко в моїй кімнаті…

У такі дні хочеться кинути все й поїхати у село до бабусі з дідусем. Займатися репетиторством через інтернет, допомагати їм доглядати за худобою та працювати в городі. Вести просте та зрозуміле життя, забути про минуле, облишити спроби бути кимось значущим. Але ж я не можу повернутися. Забагато спогадів про Богдана, про те, як ми познайомилися. Та й батьки його там, досі не можу дивитися їм в очі. Пам’ятаю обличчя його мами на похороні. Ми перекинулися парою слів на автоматі, вона щось казала мені, а я не чула, хоча прекрасно розуміла, що вона відчуває. Ми обидві переживали важку втрату рідної людини. І досі переживаємо. Я втекла від минулого, втекла від людей, від усього, що нагадувало про коханого, але ж від себе не втечеш. І тут, на Закарпатті, мало б дихатися легше, але чомусь мені не дихалося взагалі. Як же мені тебе не вистачає, Богданчику… Все б віддала, аби ти був поруч. Все було б зовсім інакше…

Охоронець на вході теж дещо задрімав у напівтемряві кінозали. Заповнюю журнал на комп'ютері, вношу відмітки в особові справи, а сама куняю.
Взагалі це має робити старший вчитель зміни, але його досі не знайшли. Тож я по суті виконую функції асистентки самої себе. Треба терміново випити кави. Подаю знак охоронцеві, і виходжу на декілька хвилин, щоб заварити кави та трохи підбадьоритись.

Відсьорбнувши трохи, повертаюся за стіл. Розумію, що ще десь пів години до кінця фільму.

— Яно Петрівно, можна в туалет?

— У твоєму віці сечовий міхур вже мав би привчитися до більш дисциплінованого сечевипорожнення, Костику. Була перерва взагалі-то.

— Добре, але якщо я тут надзюрю, то вибачайте.

Дурнуватий регіт розбурхав охоронця.

— Ану тиша! — гаркнув Валєра та встав зі стільця намагаючись зрозуміти, що пропустив.

— Проведіть, будь ласка, нашого Костика в туалет, Валерію Івановичу, — промовляю невдоволено я. Підліток переможно підскакує та біжить на вихід, зачіпаючи пачку документів на моєму столі. Звісно, навмисне. Ще й перепрошує він… Так я і повірила.

З першої парти підводяться два хлопчаки: Іванков Даня та Перегуда Саша. Обидва — синки депутатів з якихось містечок, обидва з великим его та проблемами із самоконтролем, особливо коли пляшка потрапляє в руки чи щось, що можна викурити…

— Давайте, допоможу, — одночасно говорять вони, починаючи збирати документи з підлоги. Два амбали, вищі за мене зростом, хутко накидаються на розкидані папірці, перезираючись між собою. Іноді навіть моторошно стає поруч з такими дітьми. Власне, язик не повертається їх дітьми називати, бо виглядають ці підлітки на всі двадцять, та й в очах досвід такий, що можна тільки позаздрити в поганому сенсі… Принаймні мені, забитій дівчинці з села, яка добре навчалася в школі та намагалася усіляко уникати подібних хлопців у студентському гуртожитку, як би важко то не було. Завжди було некомфортно поруч із такими хлопцями. Якесь внутрішнє почуття самозахисту змушувало триматися далі, а ще настанови бабусі та дідуся, що ростили мене, наче квітку у вазоні. А ще Богдан, який приїздив до мене у гуртожиток, щоб "помітити" територію, так би мовити… І це йому вдавалося, мене не зачіпали та й залицятися не дуже пробували.

— Поверніться на свої місця! — командую я, а сама продовжую швидко все збирати. Обидва, хихикаючи, сідають за свої парти, зухвало кидаючи назад на підлогу зібрані папірці. Помічники. А мені, власне, не дуже-то й треба їхньої допомоги. Ще не вистачало, щоб якийсь документ зіпсували, і довелося все переробляти.

До кінця лекції хвилин десять. Допиваю каву. Як же смачно. Дивний такий присмак, але смачно. Настоялася, чи що? Напевне запашна кава – це саме те, що зараз потрібно було моєму втомленому організму. Швидко спустошую всю чашку, одразу відчуваю спрагу. Поглядаю на годинника – вдруге відлучатися за черговою порцією вже немає сенсу. Чомусь стає трохи спекотно. Підхожу до вікна. Нестерпно закортіло підійняти жалюзі, озираюся на залу та бачу, що всі пильно дивляться фільм, в залі чомусь світло. Ну якщо й так світло, який сенс тоді від жалюзів – підіймаю й одразу стовбинію. Боже, яка краса! Оберемки гір на горизонті нагадують казкових істот, вдягнених у мохнатий зелений ліс, у небі грають веселки. Ви колись бачили на Буковині веселку в горах? Одна з гір раптом оживає та починає рухатись. Це їжак з голками-віковими буками. Це ж треба, як весело рухається! Ще й підморгує мені!