Розділ дванадцятий. Рахів.

Поїзд заходить у долину повільно, ніби сам не поспішає закінчувати рейс. За вікном — яскраве полуденне сонце над дахами містечка, розкиданого нерівномірно по схилах, а тоді сама станція, маленька, з одним пероном, залитим світлом.

* * *

Уляна стоїть у тамбурі ще до зупинки, як завжди. Двері відчиняються в тепле гірське повітря — зовсім інше за те, яким пахло в Харкові добу тому, але це різниця гір, а не різниця дня і ночі.

* * *

Максим виходить одним із перших, валіза в руці, ручка досі відірвана, чиста сорочка під розстібнутим пальтом.

На пероні стоїть жінка з дівчинкою років семи. Дівчинка перша його помічає, і на секунду завмирає, не певна, бігти чи ще почекати. Потім біжить.

Максим опускається навпочіпки, ловить її, піднімає.

Жінка стоїть трохи осторонь, руки схрещені, обличчя, яке нічого не обіцяє й нічого не заперечує.

Він щось каже їй — Уляна вже не чує що, двері зачиняються, а решта пасажирів виходять повз неї.

Це все, що вона встигає побачити.

* * *

Бабуся з огірками виходить, тримаючи сітку обома руками. На пероні її ніхто не зустрічає одразу, і вона стоїть хвилину, озираючись, поки з натовпу не виходить молода жінка з дитиною на руках.

— Бабо!

Банки в сітці дзвенять одна об одну, коли бабуся кидається обійняти обох одразу.

* * *

Родина з котом виходить останньою з цього купе — переноска тепер зачинена як слід, кіт всередині ображено нявкає, і батько сімейства несе її обережно, як щось, що більше ніколи не довірить студентському слову «ненадійна».

* * *

Компанія з чотирьох виходить мовчки, втомлено, підхоплюючи сумки, і зникає в напрямку стоянки таксі без жодного останнього жарту — сміх закінчився ще годину тому.

* * *

Перон поступово порожніє. Уляна лишається у вагоні, зачиняє двері за останнім пасажиром, і на кілька секунд вагон стає абсолютно тихим — уперше за добу.

* * *

Вона йде коридором, перевіряючи купе одне за одним. Забуті речі трапляються завжди: одна рукавичка під сьомим сидінням, дитяча шкарпетка в шостому, порожня пляшка з-під води в кожному другому купе.

У п'ятому, там, де сидів Максим, на столику лишилась квадратна, акуратно згорнута смужка паперу — той-таки квиток, складений і перескладений стільки разів за добу, що згини вже витерлися до білого.

Уляна бере його, розгортає. Просто квиток. Нічого більше не написано.

Кладе в кишеню форменого піджака, до інших знайдених дрібниць.

* * *

Вона гасить світло в порожніх купе одне за одним, лишає горіти тільки у своєму, дістає службовий блокнот і записує коротко, як завжди:

Рейсі 1/2. Харків — Рахів. Без пригод.

Дивиться на порожній коридор.

За кілька годин сюди зайдуть інші люди.