Розділ одинадцятий

За півтори години до прибуття вагон перестає бути вагоном мандрівників і поступово стає вагоном людей, які просто чекають на вихід.

* * *

У шостому купе складають постільну білизну — не тому, що це обов'язково, а тому, що руки самі шукають, чим зайнятись в останню годину. Простирадла згортають нерівно, вкотре, пробуючи повторити той акуратний прямокутник, який щоранку показують у інструкції на стіні купе, і щоразу виходить трохи криво.

* * *

Компанія з чотирьох шукає зарядку, яку «точно хтось приносив учора» і яка тепер нізащо не знаходиться — перевіряють під подушками, у щілинах між сидінням і стінкою, у власних кишенях уже вдруге.

* * *

Ділова людина телефонує — вперше за весь рейс голосом, а не повідомленнями:

— Так, ще години дві. Ні, зустрічати не треба, я на таксі.

Потім ще одна розмова, тим самим рівним голосом, але вже про щось інше, і зрозуміло, що ця людина вже подумки не в поїзді.

* * *

Родина з котом одягає на нього шлейку — вперше за всю подорож, бо досі це здавалося зайвим, а тепер, перед виходом у незнайоме місто, раптом стало необхідним. Кіт ображено сидить, дозволяючи це, з виглядом істоти, що вирішила більше ніколи нікому не довіряти.

* * *

Дівчинка, що рахувала стовпи, тепер уперше за всю дорогу одягає куртку — заздалегідь, хоча до виходу ще години, і сидить у ній на нижній полиці, спітніла й задоволена, відмовляючись знімати.

— Тобі ж жарко, — каже мама.

— Я готова.

* * *

Бабуся з огірками перевіряє банки — усі три на місці, жодна не розбилась, і це, здається, найважливіша перевірка за весь рейс. Жінка, з якою вона познайомилась учора за чаєм, записує собі щось у телефон — можливо, номер, можливо, просто нагадування, що такі розмови бувають.

* * *

Уляна йде коридором, збираючи використані стакани, перевіряючи, чи всі готові до виходу, хоча до Рахова ще далеко. Це теж частина ритуалу — почати збирати вагон у порядок задовго до того, як він спорожніє.

У п'ятому купе Максим складає валізу — акуратно, повільно, ніби вперше за подорож у нього є час подумати над кожною річчю, яку кладе.

Він не питає нічого. Уляна не заходить, лише бачить це мимохідь, проходячи повз відчинені двері.

* * *

За тридцять хвилин до Рахова Уляна проходить коридором уже офіційно, за інструкцією — збирає постільну білизну в тих, хто ще не встиг сам, і нагадує кожному купе одне й те саме: за півгодини прибуття.

За вікном яскраве полуденне сонце заливає гірські схили, і потяг, повертаючи, то ховається в тіні хребта, то знову виходить на світло.

Поїзд повільно набирає останній підйом перед долиною, де вже чекає Рахів.