Розділ десятий. Ворохта.

Полудень у горах настає інакше, ніж на рівнині. Сонце вже високо, але між хребтами воно раз у раз ховається за схилами, і світло в вагоні то яскравішає, то тьмяніє — не через хмари, а через саму гору, що затуляє небо.

Поїзд тепер їде повільніше. Повороти частіші, підйоми довші, і в вагоні відчутно, як локомотив працює важче, ніж працював усі попередні години.

* * *

На станції стоянка коротка — сім хвилин, оголошені по гучномовцю голосом, який ковтає половину приголосних через старі динаміки.

Сивий чоловік із сьомого купе стоїть біля дверей ще до того, як поїзд остаточно зупинився, і виходить першим, щойно Уляна відчиняє двері.

Він не бере із собою нічого зайвого — тільки маленьку сумку, з якою заходив ще в Харкові. На столику купе лишається порожній стакан з-під чаю. Другий стакан вчора й сьогодні простояв недоторканим.

Уляна бачить це з вікна свого купе провідника, як він іде пероном у бік невеликого будиночка станції, не озираючись.

За хвилину поїзд рушає далі.

* * *

Родина з котом уже пакує речі — їм лишилось два перегони. Кіт, відчувши метушню валіз, ховається під нижню полицю, звідки його дістають утретє за подорож, цього разу без жодного протесту з жодного боку — усі надто втомлені, щоб сперечатися навіть із твариною.

* * *

Компанія з чотирьох затихла остаточно — карти забрані, телефони розряджені або забуті в кишенях, і вони просто сидять, дивлячись у вікно на те, як гори стають чорними силуетами на тлі неба.

* * *

У п'ятому купе Максим сидить на своєму місці — валіза знову поруч, на сидінні, як була першого дня. Він переодягнувся — тепер на ньому чиста сорочка, яку дістав, певно, з тієї самої валізи з відірваною ручкою.

Уляна проходить повз, звіряючи квитки перед останнім перегоном.

— Скільки ще? — питає він, і цього разу голос звучить інакше, ніж усі попередні рази, коли він питав те саме.

— Менше двох годин. Годину сорок, якщо точно.

Він киває, дивлячись на свою чисту сорочку.

Уляна вже виходить із купе, коли він раптом каже:

— Дякую. За вчора. Ну, за той день, коли я забіг.

— Це моя робота, — каже вона.

— Все одно дякую.

Вона киває й іде далі коридором. За вікном гори стоять яскраво-зелені під полуденним сонцем, і потяг повільно вписується в черговий поворот, за яким видно тільки ще один схил, а не кінець дороги.