Розділ дев'ятий. Яремче.

Гори з'являються не одразу й не всі одночасно. Спочатку — просто пагорби, трохи вищі, ніж були годину тому, і ніхто цього навіть не помічає. Потім хтось у коридорі каже: «О, дивіться» — і раптом усі, хто це чує, підходять до вікон, хоча ще п'ять хвилин тому кожен сидів у своєму купе, зайнятий власними думками.

* * *

Перші справжні гори з'являються за поворотом так раптово, ніби ховались там спеціально, чекаючи цього моменту.

Дитина, що вранці рахувала стовпи, притискається носом до скла.

— Це Карпати?

— Це Карпати, — каже мама.

— А ми туди їдемо?

— Ми туди їдемо.

Дівчинка мовчить довше, ніж зазвичай мовчить дитина її віку, дивлячись на схили, вкриті лісом, що здіймаються вище, ніж вона взагалі уявляла, що бувають гори.

* * *

Ділова людина, що всю дорогу не відривалась від ноутбука, тепер тримає його закритим на колінах, дивлячись у вікно.

* * *

Компанія з чотирьох висипає в коридор із телефонами, фотографуючи через скло, яке дає відблиски, і кожен знімок виходить трохи розмитим, але це нікого не бентежить — знімають усе одно, сміючись над власною невдалою технікою.

* * *

Родина з котом теж підходить до вікна, тримаючи тварину на руках, ніби кіт теж повинен побачити гори, хоча кіт дивиться зовсім не туди, а на муху, що б'ється об скло зсередини.

* * *

У сьомому купе сивий чоловік, який учора замовляв два чаї, стоїть у коридорі поруч з усіма іншими, дивлячись на ті самі гори. Уляна, проходячи повз, на секунду сповільнюється.

Він не каже нічого. Просто стоїть, поки решта пасажирів фотографують, і поступово розходяться назад по купе.

* * *

Уляна йде далі коридором, туди, де тамбур з'єднує восьмий вагон із дев'ятим. Двері прочинені, і там, спиною до неї, стоїть Максим — сам, дивлячись униз.

Валізи при ньому немає. Тільки він, притулений плечем до холодної стінки тамбура, у пальто, застібнутому на всі ґудзики, хоча в вагоні тепло.

Уляна не заходить. Дивиться секунду через скло у дверях.

Потім іде далі, туди, де на неї чекає черговий чайник.