Розділ восьмий. Івано-Франківськ.

Ранок у поїзді на цій стоянці не схожий на ранок будь-де ще. Сонце ще низьке, скісне, але вагон уже встиг натопитись за ніч, і навіть із відкритими кватирками стає задушливо — те особливе, липке тепло, коли всі вже втомились одне від одного, але вийти нема куди, окрім як у той самий коридор, де вже стоять інші, так само виснажені.

* * *

Компанія з чотирьох, що заходила у Львові такою гучною, тепер сидить мовчки — карти закладені, розмови вичерпані. Один із них спить, притулившись до вікна, роззявивши рота, і решта троє мовчки домовляються поглядом не будити його, доки сам не прокинеться від поштовху на стрілці.

* * *

Дитина, яка вночі рахувала стовпи, тепер щось канючить — не плаче, просто монотонно повторює одне й те саме слово, як заведений механізм, поки мама не витримує:

— Ну годі вже, ну справді.

Дівчинка замовкає на секунду, дивиться на маму уважно, ніби зважує, продовжувати чи ні, і вирішує не продовжувати. Просто дивиться у вікно, де тепер видно не поля, а перші передмістя — приватні будинки, городи, білизна на мотузках.

* * *

Родина з котом воює вже не з твариною, а одне з одним — про те, хто винен, що переноску забули вдома, і чому взагалі вирішили, що кіт витримає такий довгий рейс.

— Я казала, що це погана ідея.

— Ти не казала. Ти мовчала і дивилась осудливо. Це не те саме.

Кіт, байдужий до цієї суперечки, спить на чиємусь светрі, витягнувшись на всю довжину, якою тільки може розтягнутись кіт, що вирішив, ніби йому все належить.

* * *

На станції Уляна виходить перевірити перон — тут стоянка найдовша за весь день, годину сорок, час перечепити локомотив і поповнити запаси. Досить, щоб дехто встиг дійти аж до привокзальної кав'ярні й повернутися, досить навіть для тих, хто вирішив купити щось у місті.

Ділова людина з ноутбуком виходить теж, уперше за весь рейс відірвавшись від екрана, стоїть на пероні із заплющеними очима, підставивши обличчя ранковому сонцю.

* * *

У п'ятому купе, куди Уляна нарешті доходить уже після Івано-Франківська, валіза з відірваною ручкою досі стоїть на місці — там само, де стояла годину, дві, три тому.

Самого Максима немає.

Полиця застелена так, як застеляють, коли лягають ненадовго й не заправляють постіль назад. Стакан з-під чаю, вже холодний, стоїть на столику, недопитий на третину.

Уляна ще раз глянула на валізу.

Потім іде далі коридором — перевірити квитки нових пасажирів, що зайшли ще у Львові й досі не звірені зі списком.