Розділ сьомий. Львів.

Поїзд ще гальмує, а хтось у сьомому купе вже стоїть із курткою напоготові, ніби перон — це забіг на швидкість, а не станція.

— Скільки стоїмо? — питає він у коридор, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Двадцять хвилин, — відповідає Уляна, не встигнувши навіть відчинити двері до кінця.

Він киває так, ніби щойно отримав життєво важливу інформацію, і зникає на пероні швидше за всіх інших.

* * *

Провідник із сусіднього вагона вже знає, куди йти. Він завжди йде туди першим — до жінки, яка щоліта, а тепер і взимку, продає сирники з візка біля третьої колії.

— Два, як завжди? — питає вона, побачивши його.

— Як завжди.

Уляні теж — без питань, без грошей наперед.

* * *

Хтось курить так швидко, ніби від кожної затяжки залежить, встигне він чи ні — хоча до відправлення ще дев'ятнадцять хвилин, а цигарка вже майже скінчилась за перші три.

Хтось інший, навпаки, іде повільно, розтягуючи ці двадцять хвилин, як єдину паузу за весь день, коли можна нікуди не поспішати.

* * *

Жінка середніх років виходить із сьомого вагона з двома важкими сумками, не озираючись на поїзд, не прощаючись ні з ким, ідучи до виходу з перону твердим кроком людини, яка знає кожен камінь цієї бруківки.

Молода пара з наступного вагона стоїть на пероні з валізами, не відриваючись від табло, шукаючи потяг, яким їм їхати далі.

Чоловік, що вийшов, одразу починає вдивлятися в натовп — перевіряє телефон, потім знову натовп, потім телефон.

Дівчина так і не виходить, лишившись стояти в тамбурі з чашкою чаю, дивлячись на перон з висоти приступки, як на чужу декорацію.

Старший чоловік виходить із сусіднього вагона, спираючись на двері, і довго стоїть на першій сходинці, перш ніж наважитись ступити на перон.

* * *

Заходять нові.

Компанія з чотирьох, що вже сміється так, ніби подорож почалася кілька годин тому, а не щойно — вони заносять сумки, штовхаючись у вузькому коридорі, і одразу заповнюють вагон новою, іншою енергією, ніж та, що була в ньому від Харкова.

Чоловік у діловому костюмі, який сідає мовчки, розкладає ноутбук раніше, ніж поїзд рушив, і не піднімає очей, навіть коли Уляна проходить повз перевірити його квиток.

Родина з валізами, оклеєними наліпками бозна-скількох країн, розмовляє упереміш українською і чимось ще, заходячи в сусіднє купе з тим особливим шумом, який завжди приносять люди, що довго кудись летіли, перш ніж сісти на поїзд.

* * *

Двадцять хвилин минають швидше, ніж здається тим, хто вибіг по каву. Хтось біжить останнім, притискаючи одноразовий стаканчик до грудей, застрибуючи, вже коли поїзд повільно рушає, і провідниця сусіднього вагона, яка щойно підняла прапорець, устигає лише докірливо похитати головою.

Уляна зачиняє двері свого вагона. Перон за вікном повільно рухається назад, а разом з ним — сирники, натовп, телефон у руці чоловіка, що досі когось шукає очима.

* * *

Вона йде коридором, лічачи оновлений список — нові прізвища, нові купе, нові обличчя. Компанія з чотирьох уже голосно обговорює, хто програв у карти півгодини тому. Ділова людина з ноутбуком просить чай, не відриваючи очей від екрана.

Лише за деякий час, коли поїзд уже набрав швидкість, а Львів остаточно розчинився позаду, Уляна раптом зупиняється посеред коридору.

Дев'ятнадцяте купе.

Вона давно його не бачила.