Розділ шостий

Хтось у тамбурі чистить зуби, тримаючи в другій руці пластиковий стаканчик з водою, бо в туалеті вже черга, і робить це з таким зосередженим виглядом, ніби це найважливіша справа ранку.

* * *

Провідник із сусіднього вагона просовує голову в двері купе провідника.

— Окропу дай, у мене бак барахлить знову.

— Скільки разів казати техніку.

— Кажи не мені.

Уляна наливає йому пів термоса окропу мовчки, без докорів — цей ритуал повторюється щорейсу, і вони обоє давно перестали вдавати, що це якось дратує.

* * *

Бабуся з огірками вже сидить не у своєму купе, а в сусідньому, з жінкою років п'ятдесяти, яку вчора Уляна зовсім не запам'ятала.

— ...а я кажу, нащо тобі та квартира, як ти в ній не живеш, — говорить бабуся так, ніби знає цю жінку все життя, хоча познайомились вони, судячи з усього, годину тому за чаєм.

Жінка кисло усміхається й киває, як людина, що вже зрозуміла: сперечатися немає сенсу.

* * *

Студент нарешті читає повідомлення, яке прийшло ще в Києві, коли на мить зловилась мережа, а тепер знову, на під'їзді до чогось, що дає сигнал. Читає. Читає ще раз. Усміхається так, як усміхаються тільки в двадцять років — усім обличчям, без жодної спроби це приховати.

Потім швидко ховає телефон, ніби хтось міг це побачити.

* * *

Кіт сидить на столику шостого купе так, ніби столик належав йому завжди, а не сім'ї, яка вчора вночі шукала його по всьому вагону навколішки. Родина вже навіть не намагається його зігнати. Батько сімейства просто присуває чашку чаю на два сантиметри лівіше, щоб кіт не сидів прямо в паруючій хмарці, і це виглядає як цілком природний ранковий ритуал.

* * *

Максим сидить так само, як сидів годину тому. Валіза поруч. Погляд у вікно.

За вікном тепер видно — не темрява, а поля, ще вкриті ранковим туманом, стовпи, які хтось інший міг би рахувати, лісосмуги, що з'являються й зникають.

Він нічого не питає. Уляна нічого не пропонує.

За вікном пропливають поля.

* * *

Уляна йде коридором зі списком, який складає вдвоє й засовує назад у кишеню, навіть не дивлячись у нього.

Попереду, за вікном, туман поступово рідшає, і десь удалині вже вгадуються перші дахи передмістя.

Ще не Львів. Але вже щось, що на нього схоже.