Розділ п'ятий

О п'ятій ранку поїзд ще їде в темряві, але темрява вже інша, ніж була годину тому. Не чорна — темно-синя, та, що буває тільки перед світанком, коли небо ще не вирішило, чи варто світлішати.

Уляна це знає без годинника. Тіло саме прокидається за двадцять хвилин до того, як прокинеться перший пасажир.

* * *

Перші двері купе відчиняються тихо, ніби людина сама не вірить, що вже ранок. Хтось босоніж, притримуючи одну шкарпетку в руці, тихо йде коридором у бік туалету, наштовхується плечем на стінку, бурмоче непристойне слово пошепки, ніби воно теж може розбудити сусідів.

— Вибачте, — каже він у порожній коридор, хоча вибачатись нема перед ким.

* * *

Студент прокидається так, як прокидаються тільки в двадцять років — миттєво, з відкритими очима й повною відсутністю розуміння, де він і котра година. Дивиться на верхню полицю над собою, на своє відображення в темному вікні, на годинник у телефоні, який щойно спіймав слабку мережу і одразу ж завалюється чужими сповіщеннями.

* * *

Запах кави з'являється в коридорі раніше за саму каву — Уляна варить її собі в маленькій нержавіючій турці, яку возить власним коштом, бо вагонна кавова машина ламається частіше, ніж працює. Цей запах чують усі, і саме він, а не будильники, будить половину вагона швидше за офіційний час підйому.

* * *

У восьмому купе дитина, ще не розплющивши очей до кінця, питає в темряву:

— Приїхали?

— Ще ні, — каже мама.

— А коли?

— Ще довго.

— А зараз ранок чи ще ніч?

Мама на секунду замислюється, ніби питання складніше, ніж здається.

— Уже ранок. Просто ще не видно.

* * *

У коридорі, біля вікна, вже стоїть хтось із рушником через плече, дивлячись, як темно-синє поступово розбавляється сірим.

Хтось відчинив вікно в тамбурі на сантиметр — досить, щоб у вагон зайшло холодне повітря станції, якої вже й близько немає, лише спогад про неї в застояному теплі купе.

* * *

Уляна йде коридором, збираючи білизну в тих, хто виходить у Львові за годину. Біля восьмого купе бачить дівчинку — ту саму, що вчора боялась, аби підлога не хиталась, — яка вже не спить, сидить на нижній полиці, притиснувши коліна до грудей, і дивиться у вікно так уважно, ніби там щось відбувається, хоча за склом лише сірий морок, що поступово стає синім, а потім, певно, стане білим.

— Не спиться? — питає Уляна, не зупиняючись.

— Я лічу стовпи, — каже дівчинка.

— Навіщо?

— Мама сказала, якщо порахувати тисячу, приїдемо.

Уляна не питає, на якій цифрі та зупинилась. Просто помічає, як дівчинка беззвучно ворушить губами, продовжуючи рахунок, навіть коли Уляна вже пройшла далі коридором.

* * *

Поїзд сповільнюється на маленькому роз'їзді, пропускаючи зустрічний. За вікном, у синюватому світлі, видно самі лише силуети дерев і одну самотню лампочку над порожнім пероном якоїсь станції, повз яку вони навіть не зупиняться.

За вікном мигнула самотня лампа.

Уляна дивилась, поки вона не зникла.