Розділ четвертий. Глибока ніч.

Минуло шість годин відтоді, як поїзд відійшов від київського перону. Зараз за вікном немає жодної станції — тільки темрява, зрідка розбавлена одним ліхтарем на роз'їзді чи вогником далекого села, що з'являється й зникає за секунду.

Це найглухіша частина рейсу. Поїзд ще зупиняється на невеликих проміжних станціях — коротко, майже без пасажирів, лише зрідка хтось сідає чи виходить.

* * *

Бабуся з огірками стоїть у тамбурі й не пускає у вагон молодика з валізою.

— Ви не в цей вагон.

— У квитку написано.

— У квитку написано дев'ятий, а це восьмий.

— Це і є восьмий.

— Молодий чоловіче, я цим маршрутом їжджу з дев'яносто шостого року. Це восьмий вагон, але треба було зайти з іншого боку.

Молодик мовчки дивиться на номер вагона над дверима. Там дійсно написано «8». Він заходить, не сперечаючись, хоча щойно намагався довести протилежне.

Уляна проходить повз, і бабуся ловить її погляд, як спільницю.

— Донечко, я їм не заважаю? Просто дивлюсь, щоб хтось не переплутав.

— Не заважаєте, — каже Уляна.

* * *

У шостому купе якийсь рух. Не крик, але й не тиша — той специфічний звук, коли кілька дорослих одночасно намагаються бути тихими й водночас швидко щось зробити.

— Вона під лавкою.

— Не світи телефоном, налякаєш.

— Ти сама сказала взяти переноску!

— Я сказала взяти НАДІЙНУ переноску.

Уляна зазирає. Родина з дитиною років семи стоїть навколішки перед нижньою полицею, а звідти на них дивляться два жовті ока з абсолютною відсутністю почуття провини.

— У вас там кіт, — констатує Уляна.

— У нас там немає кота, — каже батько сімейства з інтонацією людини, яка знає, що бреше невдало, але вже зайшла задалеко, щоб визнати це.

— Тату, вона знає, — каже дитина.

— Знаю, — підтверджує Уляна. — Тварин без узгодження возити не можна, але з роками я навчилась не помічати те, що не заважає іншим пасажирам.

Батько сімейства видихає з полегшенням, яке одразу ж псує кіт, вислизаючи з-під лавки просто в коридор.

* * *

Далі, у сьомому купе, чоловік років шістдесяти п'яти сидить біля вікна, за яким уже давно нічого не видно, крім суцільної темряви ночі.

Він не спить. Не читає. Не дивиться в телефон. Просто дивиться туди, у темряву, ніби там щось є.

Уляна зупиняється в дверях — не через обов'язок, просто тому, що купе порожнє, окрім нього, а решта місць вільні від самого Харкова.

— Чи не бажаєте чаю?

— Два, будь ласка, — каже він, не відриваючи погляду від вікна.

Уляна не перепитує. Приносить два стакани в підсклянниках. Ставить обидва на столик.

Він дивиться на другий стакан довше, ніж на перший. Бере його в руки, тримає, ніби гріє чиїсь долоні, а не свої.

Потім, так само мовчки, відсуває другий стакан ближче до протилежного місця — туди, де могла б сидіти людина, якби навпроти хтось був.

Пити не починає.

Уляна виходить із купе, зачиняє за собою двері й іде далі коридором.

* * *

У п'ятому купе Максим сидить у тому самому положенні, в якому вона лишила його годину тому — валіза поруч, руки на колінах, погляд у суцільну темряву за вікном.

— Ще далеко? — питає він, хоча щойно питав те саме про Київ.

— Ще ціла ніч і половина дня.

Він киває, ніби це якась розумна, зрозуміла відповідь, хоча насправді для нього зараз будь-яка кількість годин однаково нескінченна.

Уляна вже хоче йти, коли він раптом каже, не дивлячись на неї:

— А якщо він встигне раніше за мене?

— Не встигне, — каже вона.

* * *

Поїзд котиться крізь темряву далі, і навіть поодинокі вогники сіл лишаються позаду швидше, ніж встигаєш їх помітити. Попереду — найтихіша частина рейсу, коли навіть ті, хто не спав годинами, нарешті засинають, а ті, хто спав, прокидаються від тиші, якої вдень ніколи не буває.

Уляна повертається у своє купе. Чайник, який вона поставила двадцять хвилин тому, вже вихолов.

Вона ставить його знову.