Розділ третій. Київ. Вечір.

Київ — найдовша стоянка на весь маршрут. Двадцять хвилин, а іноді й більше, якщо чекають зустрічний. Уляна встигає вийти на перон, випити кави з автомата біля третьої колії — завжди одну й ту саму, з молоком, без цукру — і повернутися, перш ніж хтось встигне помітити її відсутність.

Цього вечора повернутися вчасно не вдається.

Двадцять хвилин — досить, щоб дехто вийшов покурити, досить, щоб хтось встиг забігти в цілодобовий кіоск за водою, замало, щоб хтось встиг щось вирішити остаточно.

Уляна стоїть на приступці, як завжди на великих зупинках, дивлячись, хто виходить.

Бабуся не виходить — спить, поклавши руку на сітку з огірками, ніби вони можуть кудись утекти. Студент виходить, у самих шкарпетках, і одразу ойкає на морозний асфальт, і забігає назад. Чоловік, що їде зустрічати онуку, виходить, курить біля вагона повільно, дивлячись у телефон, де, певно, ще раз перевіряє номер потяга, яким приїде вона.

Максим теж виходить. Але не курить.

Він стоїть на пероні, тримаючи телефон обіруч, як щось, що може випасти. Набирає номер. Не додзвонюється. Набирає ще раз.

Уляна бачить це з приступки, вдаючи, що дивиться на годинник на пероні.

— Ну візьми ж, — каже він тихо, самому телефону, не помічаючи, що це чутно.

Не бере ніхто.

Він ховає телефон у кишеню, стоїть ще секунду, дивлячись у бік, куди їм їхати — не назад, звідки приїхали, а вперед, у темряву, де рейки зникають за поворотом. Так само, як удома дивляться на двері, чекаючи на дзвінок.

Потім заходить назад у вагон, ще до сигналу про відправлення, хоча решта завжди тягнуть до останньої хвилини.

* * *

Уляна заходить слідом за ним, зачиняє двері, і за звичкою йде вздовж коридору перевірити, чи всі на місцях. Біля п'ятого купе Максим уже сидить, дістав той-таки квадратик квитка з кишені й розгортає його — раз, другий, — ніби перевіряє, чи там раптом не написано щось нове відтоді, як він дивився востаннє.

— Не додзвонились? — питає Уляна, хоча знає відповідь.

Він піднімає очі, здивований, що вона взагалі це помітила.

— Дружина. Точніше... — він затинається на слові, ніби воно раптом стало важчим, ніж мало бути. — Колишня. Не бере слухавку вже третю годину.

Уляна нічого не каже. Просто стоїть у дверях купе трохи довше, ніж потрібно для звичайного обходу.

— Вона в Рахові, — продовжує він, ніби пояснює це не їй, а собі. — З донькою. Я... мав приїхати завтра вдень, поїздом зручнішим, з квитком, купленим за місяць. А тоді подзвонили сусіди.

Він замовкає.

— Сусіди? — Уляна не питає навмисно. Просто пауза триває так довго, що заповнити її словом здається природнішим, ніж мовчати.

— Сказали, що бачили, як хтось грузив її речі у вантажівку. Ввечері. Без попередження.

* * *

Уляна повертається у своє купе, ставить чайник, хоч чай уже пила двічі за вечір.

Її версія — та, ділова, про борг і втечу — тепер лежить десь на підлозі, розбита, і вона навіть не пам'ятає точно, в яку мить це сталося. Може, коли він не курив на пероні. Може, коли дивився вперед, а не назад. Може, щойно, коли сказав слово «колишня» так, ніби воно ще не звикло бути правдою.

Тепер у неї нова версія. Простіша.

Чоловік їде рятувати сім'ю, яку хтось, можливо, забирає в нього просто зараз, поки поїзд повільно набирає швидкість у темряві між двома станціями.

Уляна вірить у цю нову версію так само твердо, як вірила в попередню.

Вона ще не знає, що за шість годин помилиться і тут.