Розділ перший

За тридцять хвилин до відправлення поїзд ще не належить нікому.

Він стоїть біля другої колії, освітлений знизу жовтим, і дихає парою, як великий стомлений звір, якому дали нарешті лягти.

Уляна виходить на перон рівно за тридцять хвилин. Не за двадцять дев'ять. Не за тридцять одну. Список пасажирів у неї в кишені форменого піджака. Вона його не дивиться. Вона дивиться на перон.

Люди на пероні завжди роблять одне з двох. Або біжать до вагона, ніби він от-от поїде без них, хоча до відправлення ще двадцять вісім хвилин. Або йдуть повільно, ніби хочуть, щоб поїзд пішов без них, а вони змогли б сказати — не встиг.

За двадцять один рік Уляна навчилася вгадувати, хто є хто, ще до того, як побачить квиток.

* * *

Перша підходить бабуся із трьома банками огірків у сітці.

— Донечко, я в котрий вагон, у восьмий?

— У восьмий, бабусю. Он туди, за тим хлопцем із ведмедиком.

Бабуся дивиться на хлопця з ведмедиком так, ніби хоче спитати, кому в його віці дарують такі іграшки, але не питає. Заходить у вагон боком, тримаючи сітку знизу, як дитину.

Огірки везуть завжди в одному з двох напрямків: або донька виїхала й скучила за домашнім, або сама бабуся їде туди, де їй здається, що без банки трилітрової її не дуже й чекають. Уляна ще не знає, який це випадок. Дізнається за годину, коли побачить, скільки банок бабуся залишить собі на дорогу назад.

* * *

Студент — найдешевший квиток, верхня полиця, місце 36, дев'яте купе, те, що біля туалету. Він про це ще не знає. Дізнається за годину.

У нього навушники, з яких щось глухо гуркотить.

— Добрий день, — каже Уляна.

Він киває, не виймаючи навушник.

До сорока майже всі починають вітатися вголос. Не тому, що ввічливіші. Тому, що вже їздили достатньо, аби знати: той, хто не привітався, отримає чай найостаннішим і найхолоднішим.

* * *

Чоловік питає про Київ учетверте.

— Вибачте, а коли буде Київ?

— Увечері.

— А ми точно там зупиняємось?

— Точно.

Він відходить на два кроки, повертається.

— А якщо я посплю, мене розбудять?

— Розбудять.

Так перепитують ті, хто боїться проспати щось, чого не можна проспати вдруге. Уляна бачила цей погляд десятки разів за роки на цьому маршруті, і майже завжди це означало одне: похорон, куди їдуть, боячись не встигнути попрощатись.

Вона вже готова принести йому чай трохи міцніший, ніж за протоколом — так вона робить тим, у кого горе, — коли чоловік дістає з кишені телефон і показує сусідові фотографію.

— Онука. П'ять років не бачив, відколи вони переїхали. Завтра вперше зустрічаю на пероні.

Він нервує так само, як нервують перед похороном. Просто виявляється, що не встигнути можна боятися однаково сильно — і перед горем, і перед радістю.

Уляна забирає міцний чай собі.

* * *

Дівчинка тримає маму за руку так міцно, що кісточки пальців білі.

— А ми справді будемо спати в поїзді? — питає вона.

— Справді, — каже мама.

— Прямо як удома?

— Ще краще.

Уляна знає: буде не краще і не гірше. Буде інакше. І дівчинка запам'ятає на все життя не саму поїздку, а те відчуття, що підлога рухається, а ти чомусь не падаєш.

* * *

Хлопець із ведмедиком іде так, наче несе щось, що може розбитися. Ведмідь заввишки майже з нього самого, трохи потертий на одному вусі.

Такого ведмедя не купують собі. Такого ведмедя купують, коли треба щось велике, щоб вибачитись за щось велике. Уляна вирішує: помирився з дівчиною, повертається з перемир'ям в руках.

— Це подарунок? — не втримується вона.

— Так. Донечці. Вона житиме зі мною через тиждень — уперше після розлучення.

Він каже це просто, ніби повідомляє розклад поїздів.

* * *

Жінка боїться верхньої полиці. Це видно ще до того, як вона підходить.

— У мене нижня? Скажіть, що нижня.

— Нижня, — бреше Уляна, дивлячись у список, де чітко написано «верхня, місце 34».

Поміняє її місцями з кимось за хвилину до відправлення. Так робила вже разів двісті. Ніхто ніколи не помічав.

* * *

Залишається сім хвилин.

Уляна вже хоче зайти у вагон і зачинити двері, коли бачить його.

Він біжить із того кінця перону, де закінчується освітлення. Спочатку — просто темна пляма, що рухається швидше за інших. Потім — силует чоловіка, що біжить так, ніби від цього залежить щось більше за поїзд.

Валіза б'є його по нозі на кожному кроці. Він щось кричить, але слів не чути — тільки те, що кричить саме їй, Уляні, яка вже стоїть на приступці з рукою на поручні.

За протоколом вона мала б зачинити двері. Двадцять один рік каже: хто не встиг до сигналу — не встиг.

Уляна дивиться на годинник. Хвилина тридцять секунд.

Вона тримає двері.

Просто тому, що ще є час.

* * *

Він застрибує в останній вагон за дванадцять секунд до того, як провідниця сусіднього вагона вже підняла руку з прапорцем.

Важко дихає. У валізи відірвана одна ручка — тримає її, як людину, яку рятував.

— Дякую, — встигає сказати він, і більше нічого, бо поїзд уже рушає.

Уляна зачиняє двері. Дивиться на список пасажирів.

У списку його немає.

Поїзд уже їде.