Застиглий час.

Кімнату залило сонячне світло, потягнулась піднявши руки догори, розплющила очі. Циферблат показував 13:00. Я запізнилася на автобус. Голова розкололася надвоє.Телефон під подушкою розривався від повідомлень, переглядати не стала. Дотягнувшись до пачки з пігулками дістала, глитнула і не запила. Води під рукою не було. Впала назад на ліжко, видихнула, прикрила очі.

Важке дихання обпекло щоку ковтнувши слину не наважилась відкрити очей. Тут хтось був.

— Ти йдеш з нами.

— Ні — промимрила закутавшись в ковдру, повернулась спиною.

Він наказав встати вказавши подушечкою пальця  на свій наручний годинник.

— Дайте попрощатись.

Він торкнувся мене своєю долонею перед заплющеними очима пронеслося пів життя. Дитинство. Навчання. Робота. Дім. Вечірка.

Дитинство було чарівною магією що пахло свіжою маминою випічкою. Щасливим безтурботним часом. Навчання — тягарем розчаруванням з солоними сльозами та самотністю. Робота —  вічним досягненням де потрібно заслуговувати на хороше ставлення начальства. Вечірка свіжим ковтком перед бурею очікувань.

Його рука що гріла скроню зникла. Я нарешті розплющила очі. І на мене одразу накотило полегшення. Відкинула ковдру ступивши босою на килимове покриття він приємно лоскотав щиколотки.

— Агов тут хтось був?

Ехо відбилось від стін після чого тиша. Відповіді не дали і я пройшла в глиб будинку  якого більше не впізнавала. Для мене він був чужим, з незнайомою енергетикою. Тепер я зрозуміла він не просто пішов. Він замкнув мене у клітку власного розуму. Я підійшла до вікна за ним безлюдна пустка. Ні магазинів, ні автобусних зупинок, ні будь-яких інших будинків. Навіть звичного вітру що ламав гілки. Схлипнувши осіла під віконною рамою притулившись спиною до стіни.

— Та хто ти в біса такий, щоб так робити? Покажись боягузе.

Кричала я у пустоту він не чув. Чи удавав що не чув. Навіть годинник застиг на 13:00. Цокіт що дратував і гнівав зник. Залишаючись одна однісінька. Встала з місця попленталась лабіринтом у бібліотеку. Притискаючись крізь вузький прохід між стелажів які були вище за мене. Чим глибше пробиралась крізь них, тим більше хотілось затримати дихання. На кожному корінці книг був вказаний час з напівстертими іменами людей та датами. Схоже тут зберігали історії з життя зниклих людей. І я не була виключенням. Я провела рукою по корінцях уважно вчитуючись у висічені золотом імена.

Зореслав: 1:30 — добровільно застряг у свідомості.

Наступний був Ростислав: 3:40 — не попрощався з коханою.

А третім став Святослав: 4:00 — не дочекався з букетом коханої під дверима її квартири. Викинув до смітника і пішов до себе.

Пройшла повз інших поки на руки не потрапив товстелезний запилений том з моїм іменем.

Алієна: 13:00  — запізнилася на автобус. 

Книга ошпарила долоню і я її відсмикнула --- том випав з рук. Знову глянула на книгу та вона спалахнула загорівшись. Прикривши рукою рот вибігла плутаючись ногами у білому пишному вбранні. Голова знову загула. Я бігла у самий кінець розмитого виходу у лабіринті та вихід віддалявся. Як той вигаданий уявою автобус що від'їжджав.