4. 21 вересня

Федько протримався ще кілька днів і помер у ніч на двадцять перше.

Лаврін прийшов сказати про це перед світанком, просто до Микитиної кімнати, і стояв коло дверей, поки той одягався.

— Коли?

— Опівночі чи пізніше.

— Де тіло?

Лаврін мовчав.

Микита застиг із поясом у руках.

— Де?

— Уже нема.

— Що значить нема?

— Поховали.

У Микити заніміли пальці.

— Де?

— Не твоє діло.

— Де, Лавріне?

Брат сів на лаву.

Уперше за багато років Лаврін здався Микиті старшим не на чотири роки, а на двадцять.

— Під грушею.

Микита повільно опустився навпроти.

— Хто копав?

— Я і Гнат.

— Палажка знає?

— Знає.

— Діти?

— Спали.

— Господи.

— Тихіше.

Микита підвівся.

— Треба сказати.

Лаврін теж устав.

— Кому?

— Медикам. Команді.

— І що тоді? Викопають його? Хату заб’ють? Палажку з малими кудись повезуть, матір теж. Ти знаєш, як там людей тримають? Я — ні. Ніхто не знає.

— Ти не можеш тримати їх у зараженому дворі.

— А ти можеш їх віддати?

Микита мовчав.

Лаврін підійшов близько.

— Учора Соломійка яблука просила. Дав їй половину, другу сховала на ранок. От про що я думаю. Щоб Палажка була біля дітей, щоб мати лежала у своїй постелі. А ти про списки думаєш — така вже в тебе служба.

Він сказав це втомлено, без глузування.

— Роби, як знаєш, брате.

І пішов.

За кілька днів Академія почала відпускати спудеїв.

Біля Братського монастиря стояли гурти хлопців із клунками. Хто мав куди їхати — збирався додому. Хто не мав — шукав знайомих, парафії, роботу.

Микита проходив повз і згадав себе сімнадцятирічного: тоді Київ здавався воротами у великий світ, а тепер світ для нього вміщувався між горою, заставою і Дніпром.

Тим часом у ратуші з’явилися білети для мешканців дворів, де не було виявлено хворих: ім’я, двір, печатка, дозволена справа.

Уже наступного ранку перед канцелярією стояли люди. Вони просили по-різному, але майже про одне: купити хліба, дійти до родича, забрати муку, винести товар, привести когось додому.

Левицький сидів поруч і раз по раз звіряв двори зі старими книгами.

— Не гони пером, Руденку.

— Людей до дверей набилося.

— Набилося. А помилку потім не зітреш так легко, як кляксу.

До вечора Микита видав тридцять сім білетів.

Тридцять восьмий просила стара жінка з Набережної.

Її двір значився під підозрою.

— У мене невістка хвора ногами, — сказала вона. — Не мор. Вона п’ятий рік так лежить.

— Не можу.

— Хліба нема.

— Завтра мають розвозити.

— «Мають». А сьогодні що їсти?

Вона не кричала, просто стояла перед столом і чекала.

Микита дивився в список.

Двір справді був під підозрою: два дні тому помер сусід через тин.

— Не можу, матінко.

Стара взяла зі столу свою хустку.

— То не можеш.

І пішла.

Микита дивився їй услід, доки двері не зачинилися, а тоді вписав наступне ім’я.

За якийсь час Левицький витягнув із шухляди загорнутий у полотнину окраєць хліба. Побачив, що Микита дивиться, відламав половину й поклав перед ним. «Їж. До вечора ще далеко». Про стару з Набережної він не сказав нічого. Микита теж.