3. 15 вересня

Коли на Поділ прийшли солдати, їх було не так багато, як потім розповідали; просто військо завжди здається численнішим, коли стоїть перед твоїми воротами.

Команда з’явилася вранці. З нею були лікарі, хірурги, кілька підвід. На виходах поставили варту. Почали обходити двори.

До полудня Магістратська площа гуділа так, як на великому ярмарку.

— За яким правом?

— А хто нас годувати буде?

— Мені в Печерськ треба!

— У мене брат за Дніпром!

— Дайте пройти!

Солдати не відповідали або відповідали коротко.

У ратуші було ще гірше. Війта не було, один із бурмистрів також не з’явився, а про другого казали, що він виїхав за місто ще вчора.

Старий Левицький прийшов, сів на своє місце і тільки спитав:

— Хто має ключі від другої шафи?

Ніхто не знав.

— Славне місто, — сказав він. — Мор прийшов, а ми шафи відчинити не можемо.

Микита писав списки: вулиця, парафія, двір, скільки душ, хто недужий, хто помер, хто виїхав. Під вечір пальці звело.

Невдовзі до ратуші ввійшов Лаврін і навіть шапки не зняв.

— Чого ти тут? — спитав Микита.

— До тебе. Федько лежить.

Перо в Микитиній руці зупинилося.

— Гарячий?

— Гарячий.

— Нариви?

— Нема.

— Лікаря кликали?

Лаврін випростався.

— Я до тебе не по ліки прийшов. Ти знаєш, коли до нашої вулиці дійдуть.

— Не знаю напевне.

— А дізнатися можеш.

Микита глянув на брата. Лаврін нахилився ближче, щоб не чули за сусіднім столом.

— Побачать хлопця — двір запишуть. Товар стане, Палажку з дітьми заберуть куди накажуть. А він учора півдня під дощем бігав, черевики промочив. Може, звичайна гарячка.

— Лавріне, ти просиш мене відсунути обхід.

— Я прошу не віддавати двір через один день гарячки.

Микита відчув, як запекло обличчя.

— А якщо це не застуда?

— Тоді завтра й скажемо.

Микита закрив книгу.

— Йди додому.

Брат дивився на нього довго.

— Батько б тебе тепер не зрозумів.

— Батько знав, що хворого не ховають.

Лаврін зблід.

Микита пошкодував одразу, та було пізно.

— Сиди, — сказав він. — Пиши своє.

Коли брат пішов, Микита витягнув аркуш із порядком обходу. Їхній провулок стояв у нижній половині сьогоднішнього списку. Він кілька разів прочитав назви дворів, потім переніс два з них, разом із Лавріновим, на ранок наступного дня. У примітці написав, що опис душ неповний і потребує звірки. Ніхто не запитав, чому саме ці два.

Він сказав собі, що виграв для хлопця тільки ніч. Якщо до ранку гарячка спаде, дурне лихо минеться. Якщо ні — сам покличе медика.

Того вечора Микита повернувся до Лаврінового двору сам.

Палажка відчинила не одразу.

— Де він?

Вона мовчки показала на майстерню.

Федько лежав на старій кожушині між верстаком і стіною. Його трусило, але очі були ясні й налякані.

— Пане Микито, — сказав він. — Я не моровий.

— Мовчи.

— Я тільки змок.

Микита присів, торкнувся чола тильною стороною пальців і відразу забрав руку: гаряче.

— Під пахвою болить?

Федько похитав головою.

— У паху?

Знову ні.

Лаврін стояв у дверях.

— Бачиш?

Микита не відповів.

— Завтра зранку покличемо медика.

— Завтра двір уже обійдуть.

— Тоді сьогодні.

Палажка раптом сказала:

— А дітей?

Обидва чоловіки подивилися на неї.

Вона стояла боса. Найменша дочка, Соломійка, трималася за спідницю.

— Що буде з дітьми?

Микита не знав, що буде з дітьми. Палажка стояла боса, а Соломійка трималася за її спідницю й дивилася на нього знизу. Цього виявилося досить.

До ратуші він повернувся вже по темному. Молодший канцелярист дрімав над свічкою.

Микита розгорнув книгу обходу, знайшов Лаврінів двір. Навпроти графи «недужі» стояло порожньо.

Він нічого не дописав, тільки перегорнув сторінку. Цілу ніч переконував себе, що порожнє місце — ще не брехня.

Вранці обхід таки дійшов до їхнього провулка. Федька ще до світання перенесли в дальню комірчину за майстернею. Лаврін тримав ворота відчиненими й говорив більше, ніж звичайно, Палажка поралась коло печі, а Микита стояв зі списком і не дивився в бік комірчини. Коли людей перелічили, одного забракло. Микита сказав, що учень ще перед заставами подався до родича під Козелець. Солдат занотував і пішов до наступного двору. Після цього називати порожню графу випадковістю вже не випадало.