2. Після Першої Пречистої

Микитин батько казав, що писар із шевця виходить поганий: пальці пам’ятають шило й не хочуть пера.

Батько помилився: Микита добре писав і ніколи не любив шити чоботи.

У дванадцять років він уже знав, як розмочують підошовну шкіру, як натягти передок на колодку, як не посадити криво закаблук. У п’ятнадцять батько посадив його за першу дорослу роботу — чоботи для заможного медового шафаря. Микита зіпсував халяву, дістав потиличника й того ж вечора сказав матері, що піде в науку.

Мати плакала два дні, батько три тижні не говорив, а потім продав телицю й віддав сина до Академії.

Далі сталося все не так, як гадалося. Батько занедужав. Старший брат Лаврін залишився один із майстернею. Гроші скінчилися. Микита не довчився, але навчився латини, трохи польської, навчився швидко рахувати й писати так, що його взяли спершу канцеляристом, а потім писарчуком при магістраті.

До самої смерті батько називав його «наш учений», і Микита так і не збагнув, більше там було гордості чи докору.

Увечері після того двору Микита пішов до Лавріна.

Шевський цех у Києві був великий; братчики любили казати, що якби всі майстри разом вийшли на площу зі своїми шевськими ножами, то й полку стало б моторошно. Микита не знав, чи правда це, зате знав: двох шевців посадити за один стіл важче, ніж двох попів на одну парафію.

У Лавріновому дворі жили восьмеро.

Сам Лаврін, його жінка Палажка, троє дітей, старий підмайстер Гнат, хлопець-учень Федько, якого два роки тому привезли з-під Козельця, та стара мати Лавріна й Микити.

Коли Микита ввійшов, усі вечеряли густою пшоняною кашею із салом.

— Нарешті, — сказала Палажка. — Я вже думала, тебе там до книги пришили.

Лаврін посунув братові миску.

— Їж.

— Не хочу.

— Тоді не заважай тим, хто хоче.

Микита сів.

Мати сиділа ближче до печі й довго розглядала молодшого сина.

— Чого ти такий?

— Який?

— Наче чужого пса з’їв.

Палажка засміялася; Лаврін — ні.

— Про мор правда?

Микита глянув на брата.

— Хто сказав?

— Поділ каже.

— Поділ багато чого каже.

— А ти при ратуші сидиш, щоб мені те саме відповідати?

Діти перестали стукати ложками.

Мати сказала:

— При дітях не треба.

— А вони що, від слова помруть?

— Лавріне.

Він замовк.

Микита поклав ложку.

— Четверо в одному дворі. Медики дивилися.

Палажка перехрестила груди.

— І що?

— Не знаю.

— Ти ж був там.

— Був. Від того не став доктором.

Лаврін довго жував.

— Кажуть, з півдня везуть.

— Кажуть.

— Турецька?

— Не знаю.

— От бачиш, — втрутилася мати. — Ніхто нічого не знає, а ви вже мор ховаєте.

Гнат, який досі мовчав, сказав:

— У сорок восьмому теж спочатку не знали.

Усі подивилися на нього.

— Ти був малий, — сказав Лаврін.

— Був.

— То й що пам’ятаєш?

— Як людей поменшало.

Федько нахилився до каші.

Палажка сказала:

— Наїлися? То йдіть із-за столу. Дітей страхати всі великі майстри.

Після вечері Микита вийшов із Лавріном до майстерні.

Там пахло шкірою, дратвою, воском і старим клеєм. Цей запах Микита впізнав би із заплющеними очима.

У кутку сохли дві пари замовлених чобіт, а на лаві лежала чужа колодка з надрізом на п’яті. Лаврін саме взяв її в руки, коли у дверях з’явився Кіндрат Сулима — сусідній майстер і хрещений Остапа. Він прийшов по колодку, та лишився сперечатися про шкіру, яку мали ділити між трьома майстернями. Федько крутився поруч, ловив кожне слово й двічі дістав від Лавріна по пальцях, бо ліз до ножа.

— Ти своє відрізав ширше, — сказав Сулима.

— Бо в тебе око на чуже ширше, ніж на своє, — відповів Лаврін. Сулима засміявся, попросив у Палажки кухоль води й тільки тоді помітив Микиту. — А, ратушний. То скажи нам: завтра ще торг буде чи вже всім по домівках сидіти?

Микита відповів, що нічого такого не чув. Сулима пирхнув: «Коли ви в ратуші почуєте, ми вже самі знатимемо». За хвилину вони з Лавріном знову сперечалися про колодку, ніби моровиця була чужою справою, що мала оминути саме їхню вулицю. Микита тоді ще подумав, що за це любить братову майстерню: тут будь-яка велика новина мусила спершу почекати, поки дороблять чобіт.

Лаврін засвітив другу свічку.

— У цеху товар лежить.

— І що з того?

— Коли почнуть застави ставити, пропаде торг.

— Може, не почнуть.

— Почнуть.

Микита здивувався.

— Звідки ти знаєш?

— А що вони ще зроблять? Поставлять людей на виходах, почнуть рахувати двори. Торг стане — тоді й побачиш.

Лаврін узяв колодку, подивився на неї й кинув назад.

— Якщо в ратуші щось вирішать про застави чи товар, скажи вдома.

— Лавріне…

— Я не можу тягати з канцелярії чужі справи.

— Я паперів не прошу. Скажеш два слова — та й годі.

— Не обіцяю.

— І не треба.

— От учений, — буркнув Лаврін, але без злості.

Микита вже рушив до дверей, коли брат додав:

— Федько сьогодні кашляв.

Він озирнувся.

— Давно?

— Зранку.

— Гарячка?

— Нема.

— Дивись.

— Дивлюся.

Надворі було тепло. Коло сусідського тину співала дівчина, далі хтось лаяв коня, у провулку пахло печеною цибулею.

Дорогою додому Микита ловив себе на тому, що тепер кожна дрібниця тягла за собою іншу думку: кашель нагадував про двір біля Доброго Миколая, зачинені ворота — про можливу заставу, а чужа хустка на жіночій голові — про ту, привезену з Ладижина. Він сердився на себе за цю дурну настороженість.

За тиждень сердитися перестав: на це вже не лишалося часу.