1. 2 вересня 1770 року

У ратуші того ранку сперечалися через діжку оселедців.

Діжку привіз ніжинський купець, поставив коло міської ваги й заприсягався, що в ній повних три пуди. Шафарів чоловік важив двічі й обидва рази знаходив недостачу. Купець кричав, що вагу підкрутили, городничий — що купець злодій, а старий райця Левицький сидів біля відчиненого вікна й вимагав, аби хоч хтось зачинив двері, бо від риби тхне вже до образів.

Микита Руденко писав — як завжди, коли інші сварилися.

Перед ним лежала книга, в якій того дня вже були занесені: бійка двох кушнірів за місце під навісом, скарга міщанина Шуляка на сусідову козу, що втретє об’їла капусту, прохання вдови Бондарихи не брати з неї шинкового збору до Покрови й справа про оселедці.

Писати про козу було легше, ніж слухати купця.

Микита саме виводив: «…вагу ж міську оглянути», коли з сіней увійшов чоловік без шапки.

Спершу ніхто не звернув на нього уваги.

Чоловік постояв біля дверей, ковтнув повітря і промовив:

— Паничі урядові… там люди померли.

Купець ще щось доказував городничому. Левицький повернув голову.

— Де померли?

— На Подолі.

— На Подолі щодня хтось помирає.

— Четверо.

Тоді почули всі. Чоловік витер рукавом лице. Був він із тих дрібних парафіяльних служок, яких Микита знав у лице, але не на ім’я.

— В одному дворі, — додав він. — Троє мужеського полу. І жінка із сусіднього.

Купець перестав кричати. За спиною Микити хтось тихо промовив:

— Господи помилуй.

Левицький підвівся. Він був старий, сухий, із двома довгими сивими волосинами над лівою бровою, які ніколи не лежали як слід.

— Писаря до мене.

Микита вже стояв.

— Не тебе. Старшого.

Старший писар, пан Андрій Чорний, саме пив чай у другій кімнаті. З’явився сердитий, із чашкою в руці.

Чоловіка посадили.

Виявилося, померлі жили неподалік від Доброго Миколая. Син господині повернувся з дороги недужий. Його морозило. За ним злягли старий батько, зять і кума, якій привезли в гостинець хустку.

— Коли син помер? — питав Чорний.

Чоловік не знав.

— Учора?

— Може, й учора.

— А може, позавчора?

— Пан писарю, я ж при ньому не сидів.

Чорний розсердився.

— То навіщо прийшов, коли нічого не знаєш?

Левицький подивився на нього.

— Бо четверо померли, Андрію Петровичу.

Чорний змовчав.

Микиті наказали скласти коротке донесення до губернаторської канцелярії.

Він узяв чистий аркуш і надовго завис над словом після «померли». «Нагло», «несподівано», «в короткім часі» — кожне звучало трохи не так.

— Пиши, як є.

Микита глянув на нього. Левицький уже дивився у вікно, ніби нічого особливого не сказав. Для ратуші це й справді було дивне веління.

До полудня на той двір поїхали медики.

Микита не мав їхати. Його взяли лише тому, що Чорний не хотів сам залишати канцелярію, а комусь треба було записувати відповіді.

На вулиці було душно після нічного дощу. Подільська земля липла до чобіт. На торзі продавали рибу, хліб, мед, цибулю. Біля церкви сперечалися дві молодиці. Дитина сиділа просто в пилюці й намагалася засунути в рот камінець.

Микита дивився на торг і думав, що чотири мерці помістилися в місті дивно легко: Поділ їх поки не помітив.

У дворі, куди вони прийшли, пахло мокрим деревом, курячим послідом і чимось кислим.

Господиня була невисока, сива не від старості — обличчя ще молоде, а волосся майже біле. Вона не плакала.

Доктор Митрофанов питав її про сина.

Вона відповідала, дивлячись у землю.

Приїхав надвечір. Ліг на лаву. Просив накрити, бо так його било холодом, що не міг утримати кухля. Хустку привіз кумі. Де взяв — не сказала. Може, не знала.

— Нариви були? — спитав один із медиків.

Жінка не зрозуміла.

Він показав собі під пахвою.

Вона перехрестилася.

— Були.

Микита записав відповідь. Лікарі пішли дивитися тіла, і його не покликали; він був цьому радий.

Жінка залишилася коло воріт.

— Пане писарю.

Микита підняв голову.

— Чого потребуєте?

— Хату запечатають?

Він не знав.

— Медики скажуть.

— А нас куди?

— Я не знаю.

Вона дивилася на нього ще мить, ніби він навмисне не хотів сказати.

Потім одвернулася.

Коли комісія виходила, один лікар говорив другому, що це може бути тяжка гнила гарячка. Другий не погоджувався. Митрофанов слухав і нічого не казав.

На вулиці їх обступили сусіди.

— Що там?

— Мор?

— Кажіть, пане докторе!

Митрофанов велів усім розійтися.

Ніхто не розійшовся.

Тоді солдат прикрикнув, і люди відступили на кілька кроків, але не пішли.

До ратуші Микита повернувся близько вечірні. Оселедці все ще стояли коло ваги: купець домігся нового зважування, і діжка таки виявилася неповною.

— Я ж казав, — бурчав городничий.

Микита сів на своє місце, розгорнув книгу й умочив перо. Чотирьох померлих треба було вписати.

За вікном торгувалися за капусту, в сусідній кімнаті сміявся шафар, на площі дзвонили до служби. Микита написав перше ім’я.

Імені чоловіка, з якого все почалося, він не знав, тому залишив місце порожнім.