Розділ сімнадцятий. Уламки спогадів

Айшес із супроводом повернулась до маєтку ще до заходу сонця. Головний дворецький повідомив, що через велику кількість не переглянутої документації, Лукас лишитися у королівському палаці до ранку.

- Накажете подати вечерю у головну залу? – одразу ж запитав дворецький.

- Ні, дякую, - відповіла Айшес, - я б хотіла відпочити.

- Мені наказати принести вечерю до вашої кімнати? – уточнив дворецький.

Айшес коротко кивнула і одразу ж попрямувала до своїх покоїв. Персія віддала наказ прислузі розібрати всі покупки з екіпажу та поспішила за нею. Попросила Тревора прослідкувати, аби інформація про шрами леді поки нікуди не потрапила і, впевнившись у тому, що командир лицарів триматиме язик за зубами, пішла до кімнати Айшес.

-  Ваша світлосте? – постукала вона в двері, - я можу увійти?

- Так, - відповідь була коротка.

Персія зайшла в свою кімнату та зачинила за собою двері. Айшес сиділа біля дзеркала, перед нею стояла маленька дерев’яна скринька. Погляд її був сумним, але голос звучав рівно та спокійно.

- Ти ж хотіла щось запитати? – не піднімаючи очей, промовила Айшес.

- Пробачте мені моє нахабство, - схилила голову Персія, - але, думаю, моє питання більш ніж очевидне.

- Кажуть, я державна зрадниця, - губи Айши вигнулись у вимушеній посмішці.

- А ви самі так не вважаєте?

- Хто знає, - задумливо промовила дівчина, - я не зовсім пам’ятаю.

- Думаю, людина, яка скоїла злочин проти цілого королівства, мала б про це пам’ятати, - посміхнулась Персія.

- Кажуть, я допомогла втекти химері, за якою полювала корона, - сказал Айша, - якщо це дійсно так, то мені немає про що шкодувати. Впевнена, нічого хорошого з нею б не зробили. Король Лімерії не дуже-то химер шкодує… а ще він не шкодує зрадників.

- Ці шрами… лишив Його величність? – Персія прикусила губу.

- Ні, що ти… - тихенько хихикнула Айшес, - багато честі.

- Тоді?..

- Батько покладав великі надії на мій шлюб із принцем. Тому, коли заручини розірвали, він був в ярості. Здається, я щось йому сказала… не пригадаю…

- Вас побив ваш батько?.. – Персія підійшла до неї поближче, - він підняв на вас руку?!

- Ці шрами – нагадування про мою зраду. А ще через них моя вартість як нареченої ще більше знизилась.

- Але ж ви не худоба, щоб вас продавати! – розлючено вигукнула Персія.

- В Лімерії все трохи інакше, - спокійно сказала Айшес, - тому я завжди трохи заздрила елібрійкам, яких сприймають як самостійних особистостей, а не як придаток до чоловіка.

- Ваша світлосте… - Персія присіла біля неї на коліна, - вас тепер ніхто і ніколи не скривдить! Ви будете вільною! І робитимете лише те, що забажаєте! Його світлість герцог піклуватиметься про вас, а ми з сером Мірелем захищатимемо!

- Персія… - очі Айши заблищали, але вона миттєво взяла себе в руки, - дякую. Правда, я вдячна тобі. Я можу… дещо тобі показати?

Вона відкрила свою маленьку скриньку і дістала з неї білу лілею. Квітка була зачарована, її пелюстки були оповиті ніжним, напівпрозорим сяйвом. Айшес поклала її на долоні Персії, та відчула тепло.

- У маєтку Вієрте ніколи нічого не було моїм. Все, що мені коли-небудь дарували, купували – могли забрати у будь-який момент. Але ця квітка… іноді, мені здається, що в моїх спогадах чогось не вистачає. Багато чого у моїй пам’яті розмите, наче у тумані. Але попри все, є стійке відчуття, що це єдине, що належало лише мені одній і ніхто не міг ані побачити, ані торкнутися її. Це мій скарб, Персія, - тихо промовила Айшес, - ти перша, хто торкнулась його.

Персія провела пальцем по зачарованим пелюстками. «Ніколи не дам цій дівчині сумніватися у собі. Ніколи!» - промайнуло в її голові. Вона обережно поклала квітку назад до скрині і подивилась на свою леді.

- Леді Айшес, - невпевнено почала вона, - а що ви думаєте про нашого герцога?

- Його світлість – прекрасна особистість, - ні секунди не вагаючись відповіла Айшес, наче ця відповідь була у неї завчена, - він галантний, освічений. І я вдячна йому за його добре відношення до мене.

- Ааа… - Персія завагалася, але все ж продовжила, - а що ви думаєте про нього як про чоловіка? Ви скоро одружитесь, тож…

- Я… - Айшес розгублено кліпала очима, - він… розмовляти з ним дуже цікаво. І мені приємно проводити з ним час. Він сказав, що викупив мене задля того, аби я допомагала з його безсонням, але за цей час ні разу не прийшов у мої покої і не кликав мене до себе. Сказав, що чекатиме поки ми офіційно не станемо чоловіком і дружиною.

- Герцог ніколи б вас не примусив!

- Я все ще не можу зрозуміти, навіщо він забажав шлюбу зі мною, але… він мене врятував, - зізналась Айшес, - від участі стати наложницею, коханкою… чи дружиною старого вдівця. Він дуже уважний до мене, завжди обережний і… тільки не кажи нікому, добре? У мене таке враження, що ми вже давно знайомі. Я не відчуваю біля нього страху, ніяковості. Поряд з ним так… тепло! І затишно, наче я там, де і маю бути…