Розділ десятий. Державна зрада

Хейтам проводив Лукаса до конюшні і наказав конюху вивести одного з королівських коней. Це був чорний як ніч жеребець, з довгою шовковистою гривою та розвиненими м’язами.

- Це найкращий кінь королівської стайні, - сказав Хейтам, дивлячись на Лукаса, - леді сама його обрала для вас.

Лукас мовчав. Королівський секретар простягнув йому червоний мішечок солідного розміру.

- Тут вистачить щонайменше на рік безбідного життя, - сказав він тихо, - ви можете почати нове життя з цим. А можете просто прогуляти. Як вашій душі завгодно.

І Лукас все рівно мовчав. Хейтам зітхнув.

- Послухайте… - промовив він пошепки, - прийміть це гідно. Знайдіть свою родину. Лише так ви зможете віддячити леді.

Він вручив йому поводи коня майже силоміць, мішечок запхав у його дорожню сумку.

- Гарної вам дороги, - ледь вклонився Хейтам, - сподіваюсь, ми ще побачимось.

Але Лукас все рівно мовчав. Наче зачарований, він зістрибнув у сідло і пришпорив коня. Жеребець зірвався з місця і зник у клубі пилу. Хейтам Каерен дивився йому у слід, поки він не зник з поля зору. Лише тоді він повернувся до конюха, кинув йому під ноги маленький мішечок, що голосно дзенькнув.

- Тут нікого не було, - сказав він, - особливо мене.

- Так, пане Каерен, - кивнув конюх покірно, підіймаючи мішечок.

Гра, яку вони затіяли, була небезпечною. І найбільше з усіх ризикувала Айшес Вієрте. Але гра вже почалась.

***

Бал розпочався вчасно. Ніколи королівські організатори не дозволяли собі запізнюватись. Айшес, у своїй червоній сукні, з холодним, пустим поглядом тримала під руку крон-принца і посміхалась. Посмішка її була сталева, натягнута, награна. Принц намагався не відходити від неї надовго. Але статус та титул вимагав від нього приділити увагу всім гостям без виключення. В один момент Айшес лишилась стояти одна біля столику з напоями.

Образ, який для неї обрала мати, був нетиповий для неї. Вона хотіла ослухатись наказу графині Елеонор. Хотіла одягти сукню, яка подобалась Лукасу. Персикову, із перлами та шовковими стрічками. Але цей день вимагав від неї відіграти свою роль настільки, наскільки це можливо. Вона – донька графа, егоїстична Айшес Вієрте, носій небезпечної магії сну. Взірець аристократки, яка полюбляє розкіш і має раба. Червона сукня, наче кров, чорне мереживо, що підкреслювало пафос образу. Волосся її підібрали у високу зачіску, прикрасили гребінцем з дорогоцінними рубінами. Макіяж був яскравим, аби прикрити почервонівши очі. Вишукана Айшес. Самотня леді Айшес.

- Ти маєш сьогодні підійти до леді Вієрте і представитись! – почула Айшес позаду себе.

- Мамо… але ж вона… я не хочу!

- Алісо! Ми це не обговорюватимемо! Вона майже принцеса. Майбутня королева! Ти маєш стати їй подругою!

- Але я не хочу!!! Невже ти не чула?! Невже не знаєш?! Вона небезпечна! Її магія неконтрольована! А ще вона рабовласниця! Сама виступає проти рабства, а має раба! Чому я маю?..

- Віконтессо Рівель, - різко обернулась до голосів Айша, - рада вас бачити.

- Леді… Леді Вієрте! – жінка здригнулась, відсторонивши свою доньку за спину, - я… ми… шукали вас, аби привітатись!

- Буде вам, віконтессо, - посміхнулась Айшес, - давайте без цього спектаклю. Не потрібно цієї вимушеної посмішки. Ми всі розуміємо, що все це формальності. Тож, будьте ласкаві, потерпіть мою присутність ще трохи. До дебюту моєї сестри Клер лишилось зовсім трохи. Скоро вона повноцінно замінить мене на подібних заходах, тож вам не доведеться примушувати себе зі мною вітатися.

- Леді Вієрте, ми зовсім не… - віконтесса спробувала виправдатися, але Айшес вже обернулась до нею спиною, підійшла до столу та взяла келих вина.

- Леді Айшес, - крон-принц вирвався з натовпу, - пробачте, що залишив вас.

- Нічого, Ваша високосте, - посміхнулась дівчина, - ми мило поспілкувалися з віконтессою. Я не сумувала.

- Скоро мій батько має зробити оголошення.

- Так, я знаю.

- Є ще шанс… лише скажіть і я…

- Ваша високосте, - Айша зробила ковток вина, - все вирішено.

- Ваша високосте, - крізь натовп до них прорвався Хейтам, - тут… чаклун Вежі. Він вже спілкується з Його величністю! Нам потрібно негайно…

- Вієрте!!! – голос короля, наче грім, розірвав простір, змусивши весь зал поринути у тишу.

Айшес перехилила келих, осушивши його залпом. Серед натовпу вона побачила свого батька. Очі його метались у пошуках доньки. Елеонор Вієрте стояла осторонь, розгублена та спантеличена, не знаючи, що їй робити. Зі свого подіуму до залу спускався сам король, позаду нього йшов чаклун Вежі. Високий, худощавий чоловік, із сірим, як пацюче хутро, волоссям та такими ж, безбарвними очима. У руках він тримав кришталеву кулю червоного кольору. Регулус Вієрте підбіг до свого короля та впав перед ним на коліна.

- Ваша величність, - схилив він голову, - ви кликали? Чим я можу бути вам корисний?

- Чаклун! – гаркнув король, - кажи!

- Як накажете, - глузливо промовив той, - я впевнений, чутки поширюються швидше за пожежу. Майже всі присутні знають, чому я тут і що шукає його величність.