Розділ дев’ятий. Її рішення

- Вже завтра… - Лукас сидів на підвіконні у кімнаті Айши і розглядав нічний пейзаж за вікном.

Айша розчісувала своє довге волосся. Дівчина прогнала всіх служниць ще до заходу сонця, не давши їм переодягти її та зняти всі прикраси. І тепер вона сиділа перед дзеркалом і, глибоко замислившись, дивилась на відображення Лукаса. Місячне сяйво освітлювало його красиве обличчя. Бурштинові очі ледь помітно світилися у опівнічній пітьмі. Він був гарний. Настільки гарний, що від цього ставало боляче. Помітивши погляд дівчини, юнак зістрибнув з підвіконня і підійшов до неї, обійняв за плечі.

- Про що думаєш? – запитав він пошепки.

- Завтрашній день… - Айша подивилась на нього, - він поставить крапку.

- Не кажи так, - Лукас легенько стиснув пальці на її шкірі, - все рівно до твоїх вісімнадцяти років ви не одружитесь.

- Але це нічого не змінить, - Айша відклала гребінця.

Юнак прибрав руки. Погляд його став важким.

- Ти хочеш вийти за нього?

- Ні, - заперечливо похитала головою дівчина, - цей вибір зробили за мене. Ти ж знаєш.

- А якщо… - Лукас на секунду задумався, - якби твоєму батькові надійшла б інша пропозиція? Від не менш впливової родини?

- В Лімерії немає більш впливової родини, ніж королівська, - сумно посміхнулась Айша.

- А якщо… це були б не лімерійські аристократи?..

Айша завмерла.

- Говориш дивні речі, - прошепотіла вона, - чого б це іноземцю робити мені пропозицію?..

- Я просто… просто припущення… - він дивився в сторону.

«Навіть зараз… навіть у такий момент, ти не готовий мені розповісти?» - Айша відчула укол прикрості в грудях. Вона воліла б помилятися. Якщо все так, як вона думає, Лукасу є куди повертатися. В нього є родина, його шукають на батьківщині. Є рідні, які так багато років чекають на його повернення, моляться за його життя. Але якщо це не так… якщо вона помилилась… то це означає, що він має стати вільним за будь-яку ціну. Вона не має права тримати його при собі все життя, вона ніколи не зможе дати йому те, чого він так сильно хоче. Лукас має бути щасливим, має знайти дівчину, яка подарує йому любов, родину, з якою у нього буде справжнє майбутнє. А не зустрічі опівночі, щоб ніхто не бачив. Вона ніколи не візьме його за руку, ніколи не обійме і не поцілує при сонячному світлі. Та найгірше було те, що варто лише з’явитися чаклуну Вежі і підтвердити всі здогадки про належність Лукаса до королівської родини Елібрії і його життя буде у небезпеці. А їй не стане сил, щоб захистити його. Він стане заручником, балансуватиме на межі життя та смерті і вона ніяк не зможе його врятувати. Та навіть якщо це і помилка… навіть, якщо це не підтвердиться… не важливо, королівської крові він чи ні, він має стати вільним. Поряд із нею, він завжди буде рабом…

- Лукас, - Айша обережно торкнулась його руки, - слухай… я втомилась… дуже злякалась сьогодні і… хочу відпочити.

- Мені піти? – запитав він, ледь-ледь стиснувши її пальці у своїй руці.

- Так, краще йди. Також відпочинь, - посміхнулась Айша.

Лукас зробив крок до неї і схилився до її губ, але дівчина відсторонилася.

- Вибач, - юнак зроби крок назад, - добраніч.

Він вистрибнув у вікно і зник у тіні саду. Айша так і стояла посеред кімнати. Їй хотілось закричати. Покликати його назад. Бігти за ним. Наздогнати. Схопити. Не відпускати… їй хотілось вибачитись, сказати, як сильно вона хотіла того поцілунку і якого зусилля їй вартувало відвернутись…

- Але якщо б ти мене поцілував, - прошепотіла вона, - вся моя рішучість розвіялася б в одну мить…

Закусивши губу, вона так і стояла посеред кімнати, тихо схлипуючи. Її витримки вистачило рівно на те, аби він не побачив її сліз. Але тепер, коли він пішов, вони градом покотились по щоках.

***

Аймер сидів у своєму кабінеті. Підготовка до завтрашнього дня була завершена, всі документи підписані. Впавши без сил на софу, він дивився у стелю і думав про те, що побачив у лісі. Він почув скрик своєї нареченої одразу, думав, що лише він це почув і кинувся на допомогу. Аймер картав себе за те, що дозволив собі залишити Айшес одну. У лісі. Як необачно з його боку, як безвідповідально! Він молився, аби встигнути. Але він не встиг.

Тінь, що промайнула над лісом, була блискавичною. Він ніколи не відчував такої потужної енергії. Магія, яку він випромінював, була настільки сильною, настільки небезпечною, що магозвір не став навіть чинити супротив. Він втік. Аймер не зміг і ворухнутися, поки те могутнє створіння закривало Айшес своїми велетенськими чорними крилами. Принц боявся навіть дихати. Але побачивши сльози дівчини, як вона притискається до нього, як тоне в його обіймах, він відчув прикрість, розчарування в самому собі. Адже саме у цей момент він зрозумів одну просту річ. Він міг би покласти весь світ до її ніг, але Айшес ніколи б не подарувала йому такого погляду.

Леді Айшес Вієрте завжди здавалась йому недосяжною. Вони не часто бачились в Академії і поспілкуватись їм довго ніколи не вдавалось. Але вона була розумна, мала власний незалежний погляд, не боялась висловлювати свою думку. Її манери та етикет були бездоганні. А ще, вона була вродливою. У світських колах її називали взірцем аристократки. Але у той же момент, її сторонилися, через небезпечну магію. Пагане люди завжди запам’ятовували краще, ніж хороше. Думки Айшес з приводу відміни рабства, налагодження більш теплих стосунків з Елібрією і її приязне відношення до химер відштовхували багатьох консервативних вельмож. Відповідно, їхня думка поширювалась і на їхніх дітей, ті у своїй поведінці наслідували батьків і сторонились Айшес, поширюючи плітки. Були і такі, як родини Келенів, Байлет та Лендель. Їм було байдуже до пліток, вони поважали лише титули. Дружба з графською донькою мала посприяти підвищенню репутації доньок цих аристократичних сімей.