Розділ другий. Угода

Він прокинувся від спраги. Кімната, у якій він знаходився, була йому незнайома. Але все ж, це була кімната. Не клітка, не металевий ящик, не барак. Кімната з світлими стінами, письмовим столом і шафою, невеликим дзеркалом і туалетним столиком, на якому стояв мідний таз. Він лежав на м’якому ліжку, вкритий теплою ковдрою. Пити хотілось шалено і він із зусиллям піднявся на ліктях, озираючись. Поряд з ліжком, на тумбочці стояли глечик з водою і склянка. Він вхопив його і почав так жадібно пити, що мало не вдавився. Окинувши кімнату поглядом, він побачив змінний одяг, що лежав на стільці. Лахміття, у якому він був, коли тікав, кудись зникло.

Тіло боліло. Всі синці давали про себе знати. На зап’ястях і ногах лишилися фіолетові сліди від кайданів, на спині все ще нили сліди від батога, розбита губа трохи опухла. Але самих кайданів не було, а всі рани були оброблені травами та на них явно накладали зцілюючу магію. А ще на лівій долоні він відчув ледь помітну печать. Рабовласники, як правило, таврували свою власність з розмахом. Чим більше печать – тим сильніше біль від непокори. До того ж, це наче знущання. Рабську печать ставили на обличчі, жінкам – на грудях, животі. Минулий хазяїн лишив печать на всю спину, хотів, щоб боляче було всьому тілу. Але ця печать… вона була зовсім інша. Напівпрозора, невагома, вона майже не відчувалась на долоні. Наче той, хто її лишив, не хотів, щоб її взагалі бачили. Така печать навряд могла б завдати болю, максимум – паралізувати на деякий час. І це насторожувало.

Він все думав, що за могутній чаклун його придбав? Той, хто настільки впевнений у своїх силах, що знехтував розміром і потужністю рабської печаті. Хоча можливо, він або дурень, або наївний. Він піднявся з ліжка і, на тремтячих ногах, підійшов до дзеркала. Тіло було чисте, на ньому була чиста сорочка. В голові навіть не вкладалось, для яких цілей його купили. І саме в цей момент, відчинились двері, відірвавши його від думок. На порозі з’явилась дівчинка. Та сама дівчинка, яку він бачив на тому клятому ринку. З довгим хвилястим волоссям і великими, блакитними очима. Коли він побачив її там, серед мороку, навіть у тьмяних ліхтарях ринку, вона сяяла, немов перлина на дні океану. Вона точно була аристократкою. А значить, її життя було важливим. Потрібно було схопити, взяти у заручники. Він побачив у ній свій шлях на волю. Але варто йому було наблизитись, простягнути до неї руку, як все тіло охопила слабкість. Захотілось спати, так сильно, що не стало сил чинити опір цьому бажанню. Цю дитину явно захищав чародій.

Але тепер вона тут сама, стоїть перед ним, тримаючи у руках тацю з їжею, від якої все ще відходить пар. У денному світлі її локони виблискували наче коштовності, яскравіше за ті, що прикрашали її зачіску. Вона поставила тацю на столик і зробила реверанс. 

- Вітаю! Рада, що ти нарешті прокинувся, - сказала вона спокійно. 

«Та якого біса?!» - він, оголивши пазурі одним стрибком опинився біля неї. Але варто йому було замахнутися, як тіло знову охопила слабкість, сонливість. Похитнувшись, він впав на підлогу і почав відповзати назад, до ліжка. Дівчинка не намагалась наближатись до нього. Натомість, вона відійшла від столику з їжею і сіла на стілець у протилежному кутку кімнати.

- Думаю, ти зголоднів, - сказала вона все так же спокійно, але в її голосі тепер відчувалось тремтіння. Ледь помітне, але слух химери його ловив. 

Сонливість відступила, він знову міг вільно рухатись. Але тепер він не кидався на неї. Судячи із всього, на неї була накладена якась захисна магія, або ж вона досі під наглядом чаклуна. У будь-якому випадку, наближатися до неї було небезпечно. Він покосився у сторону їжі з недовірою. 

- Не хвилюйся, - промовила дівчина, - вона не отруйна. І не зашкодить тобі. Якби я хотіла тебе скривдити, то не було б ніякого сенсу лікувати твої рани. 

- Де я? – нарешті заговорив він до неї, голос трохи хрипів. 

- Ти у королівстві Лімерія, графство Вієрте. 

- Хто ти така? 

- Моє імʼя Айшес Лілейн Вієрте, старша донька дому Вієрте. А ти? 

Він мовчав. 

- Я й не розраховувала, що ти одразу мені скажеш, - зітхнула вона. 

- Навіщо я тут?

- Хмм… в мене немає чіткої відповіді на це питання. Думаю, мені просто потрібен компаньйон. 

- Розбещеній аристократці потрібен компаньйон-химера? Ти що, полюбляєш екзотику? Скінчились поні, якими можна похвалитися перед подружками? – він був роздратований.

- Ти ж нічого про мене не знаєш, - м’яко посміхнулась дівчинка, але від цієї посмішки йому стало зле. У ній не відчувалось ні краплі злості чи хитрості, вона була занадто проста, чиста, невинна. Здавалось, вона просто намагається поговорити. Але від цього вона здавалась йому ще більш підозрілою. 

- Мені і не потрібно багато знати. Достатньо того, що ти лімерійська аристократка, якій татко подарував раба! 

- Думаєш? – дівчинка поправила пасмо волосся, що вибилось із зачіски. 

- Та що там думати… - буркнув він, - зараз ти мила і привітна, потім тобі заманеться постріляти по живій мішені з лука, потім тобі набридне іграшка і ти забажаєш іншу. 

- У Лімерії за ці слова, сказані аристократці, тебе б могли стратити, - дівчинка відвела погляд, - і не схоже, що ти про це не знаєш.

- Мені байдуже, - відмахнувся він, - я не боюсь смерті.