Портал

15 липня 1926 року о 21:00 Андрій та Марія прийшли до парка Шевченка. Навколо не було жодної людини.

Ідучи неспішним кроком в сторону палацу, раптом Андрій зупинився, беручи Марію за руку:

— Марія, ти найкраще, що сталось зі мною за все моє життя. Сподіваюсь, ти знайдеш своє щастя.

— Андрію, дякую тобі за все. Я хочу, щоб ти дещо знав.

— Скажи мені.

— Федора забрала у мене частину мого життя. Вона наразила мене на небезпеку. За це я буду завжди її ненавидіти. Але є те, за що я вдячна. У цьому часі я знайшла дещо цінне.

— І що ж це?

— Тебе, Андрію, - сказала Марія, зробивши крок до нього, — Я хочу сказати, що я… закохалась у тебе, і мені дійсно боляче тебе покидати, але я повинна…

Раптом Андрій перервав її довгим та ніжним поцілунком. У цей момент на очах обох були сльози.

— Знаєш, Катерина Туманська попереджала мене, що чим ближче я буду підбиратися до порталу, тим сильніше магія буде стримувати мене залишитись. Можливо, любов до тебе – частина цього прокляття? Можливо, саме кохання змусило сестру Козаченко залишити спроби повернутись додому? - посміхаючись спитала Марія.

— Ти не уявляєш, наскільки сильно я хочу, щоб ти залишилась. Ми б могли поїхати з міста, почати нове життя…

— Знаю, мій хороший. Я теж про це думала, але…

Випадково Марія підняла очі вгору і побачила її, довгоочікувану комету фон Берга. Вона ніби застигла в небі зі своїм яскравим сріблясто-білим хвостом.

— Андрію, ти тільки подивись на цю красу!

— Так…

Аж раптом вони почули хрускіт гілок та листя, ніби якийсь звір підкрадається до них. І дійсно, з-поміж кущів показалась темна фігура.

— Хто тут? - спитав Андрій, штовхаючи Марію за свою спину.

— Так, так. Солодка парочка! Яка приємна зустріч! - сказав бридкий чоловічий голос, який видався до жаху знайомим молодим людям.

Це був один з тих самих грабіжників, які скоїли напад на Марію та Андрія 6 червня у парку Борців Революції. А саме чоловік у піджаку, ватажок їхньої банди.

— А де друзі? - спитав Андрій.

— Нашого малого, Льоху, пов’язали. Певно, вашими стараннями, - відповів головний бандит,

— Здається, в минулий раз ми не закінчили те, що почали. Моя люба, скучила за мною?

— Як там твоя щелепа? Хоче добавки? - крикнув йому у відповідь Андрій.

— Схоже, хтось став занадто сміливим, - з посмішкою сказав грабіжник, оголивши ніж.

— Маріє, відійди назад, - сказав Андрій.

Раптом бандит видав свист, після чого з бокових кущів несподівано вилетів третій з їхньої банди – чоловік-велетень. Ніби скажений пес, він накинувся на хлопця. Упавши на землю в декількох метрах від Марії, Андрій закричав:

— Тікай! Швидко!

Налякана Марія кинулась бігти в сторону палацу.

— Шмаркач на тобі. Тіло скинеш у Дніпро, - сказав ватажок своєму кремезному спільнику, — А я займуся дівчинкою.

Тим часом Марія добігла до парадного входу будівлі.

— Прокляття! Закрито! Що ж робити? - промовила Марія, намагаючись потрапити всередину.

Вона сильно стукала у двері, але ніхто не відчиняв. Раптом, дівчина почула мерзенний свист. Озирнувшись, у 100 метрах від себе вона побачила темний чоловічий силует, який упевнено наближався до неї. В надії потрапити всередину через інший вхід Марія побігла навколо палацу на задній двір. Щодуху летівши в темноті, вона не помітила коріння дуба, що ріс неподалік. Спіткнувшись об нього, вона підвернула свою праву ногу і впала на землю.

— Марійка! Куди ж ти так поспішаєш від мене? - чула вона голос переслідувача.

Пересиливши біль, дівчина добігла до заднього двору. На диво, замок був зламаний, і двері були відчинені. Увійшовши, вона розгубилась. Темрява і паніка не дозволяли їй чітко зорієнтуватись у просторі. Кульгаючи, вона намагалась бігти коридорами містичного замку. В задишці дівчина зупинилась. «Думай, Марія, думай», - ці слова прокручувались у її голові. І тут вона почула голос із темряви:

— Ти не втечеш від мене, крихітко!

Сховавшись за однією з колон, Марія застигла на місці. Окрім власного дихання, дівчина нічого не чула. Ані кроків, ані голосів. «Напевно, він пішов в інший бік палацу», - подумала вона, повільно визираючи зі своєї схованки.

Аж раптом бандит підкрався до неї з іншого боку і схопив її за руку. Прижавши Марію до стінки, однією рукою грабіжник закрив її рот, а іншою приставив кінчик свого ножа до її щоки.

— От ти і попалася. Будеш вести себе погано, відправлю слідом за твоїм дружком у пекло, хо-хо. А зараз ми з тобою трохи пограємо…

І тут несподівано хтось вдарив чоловіка по голові великою важкою керамічною вазою. В ту секунду бандит упав без свідомості.

— Марія, ти як, дитино? - сказала Туманська.

— Катерино! - радісно прокричала Марія, кинувшись обіймати провидицю, — Це ти зламала замок на задньому дворі?

— Авжеж. Я вже тут декілька годин сиджу і чекаю. Думала, я пропущу таке видовище?

— Вони вбили Андрія! - плачучи сказала Марія.

— Моя люба, все буде добре, - сказала Туманська, намагаючись заспокоїти її.

— Нога… Вона дуже сильно болить…

— Опирайся на мене, я допоможу тобі дійти, - сказала жінка, підтримуючи дівчину за руку, — Кажи, куди йти.

— Здається, ця зала має бути в тому боці.

Неспішно жінки все ж таки дійшли до тієї самої кімнати, де в 1926 році розміщується робітнича їдальня.

— Котра година? - спитала Марія.

— Пів на десяту.
— О 21:32 комета має бути в зеніті, а отже…

І тут в дальній стіні зали, ніби нізвідки, з’явились ті самі довгоочікувані двері магічного порталу.

— Катерино, дивись, це він! - радісно прокричала Марія.

Відійшовши від Туманської, кульгаючи, вона наблизилась до дверей. Відкривши їх, вона побачила той самий кам’яний тунель. Дивлячись вглиб темного проходу, Марія продовжила говорити:

— Так, це воно! Перстень Минодори працює, а отже прямо зараз я можу повернутись додому!