Сон

Відкривши очі, Марія зрозуміла, що лежить на холодній землі у парку Шевченка, дизайн якого все ж відрізнявся. Це був час між днем і ніччю, коли світло втрачає колір і стає схожим на розбавлене молоко. Густий, вологий туман підіймався від невидимих вод Дніпра, огортаючи Катеринослав. Парк розчинявся у цьому блідому сутінку, перетворюючись на химерний лабіринт.

Марія йшла старими англійськими алеями, які в тумані втрачали свої чіткі обриси. Дорогі екзотичні дерева, привезені з південних країв, у цьому мареві здавалися деформованими: їхнє гілля звисало до землі, мов довгі, нерухомі руки. Повітря було важким, пахло сирою землею, мокрим камінням і чимось солодкувато-тлінним. Крізь розмиту пелену туману час від часу проступали мармурові статуї. Вони стояли вздовж стежок. Здавалося, що білі голови цих сліпих античних божеств повертались слідом за кожним кроком дівчини.

Раптом на вершині пагорба, немов виростаючи з самої імли, постала велетенська тінь. Новозбудований палац Григорія Потьомкіна не мав чітких меж — він вібрував у тумані, як міраж. Його сувора класична симетрія видавалася неприродною, майже лякаючою.

Фасад випромінював холодне, мертвенне світіння, контрастуючи з глибокою темрявою вікон. Жодного вогника, жодного руху. Величезні вікна були як порожні очниці, що жадібно вбирали у себе залишки згасаючого дня. Палац був абсолютно новим, але здавався Марії древнім покинутим храмом, що чекав на когось, хто ніколи не прийде.

Неспішно зайшовши всередину, дівчина відчула, що повітря було ще холоднішим, а туман якимось чином просочився й сюди, стелячись тонкими нитками по ідеально натертому паркету. Тут панувала абсолютна, дзвінка тиша, яка тиснула на вуха. Запах свіжого дерева, дорогого лаку та сирої штукатурки створював ілюзію незавершеності, ніби будівельники щойно втекли, покинувши інструменти.

Височезні стелі губилися в густій тіні, з якої звисали мертві кришталеві люстри — вони не ловили світла, лише тьмяно поблискували, як лід.

Кожен крок Марії луною відбивався від голих стін і повертався викривленим, ніби хтось інший крокував назустріч. Величезні дзеркала у важких золочених рамах висіли між вікнами. Але якщо зазирнути в них, там не було відображення — лише той самий сірий, пульсуючий туман і нескінченна порожнеча кімнат. Центральна кругла зала височіла над головою куполом, і саме тут атмосфера ставала найважчою. Здавалося, що в кутках збираються густі тіні, а повітря вібрує від чужої, невидимої присутності — ніби сам простір палацу затамував подих, спостерігаючи за непроханим гостем.

Аж раптом у дальній стіні зали Марія побачила отвір, який відкривається у темний кам’яний коридор.

«Це ж портал», - подумала вона і швидко пішла всередину.

Ідучи холодним підземеллям, вона почула молоді жіночі голоси. Раптом тунель вивів Марію у розширене приміщення, яке було освітлене старовинними настінними смолоскипами. В центрі підземної кімнати стояли чотири молоді жінки, які по черзі говорили нерозбірливі слова. Вони тримали одна одну за руку, замикаючи коло.

— Добрий день, я Марія, - звернулася до них дівчина.

Але жінки не відповіли. Їхні очі були заплющені. Стало ясно, що незнайомки проводять ритуал і, ймовірно, перебувають у трансі. Прислухаючись до їхніх заклинань, лікарка впізнала латинь. Ніби театральна вистава, процес заворожив Марію. Аж раптом на зап’ястку однієї з жінок вона побачила той самий злощасний срібний браслет. Як виявилось, на кожній з дівчат була якась прикраса: тоненьке намисто, сережки і перстень. Останній Марія також впізнала. Такий самий належить сестрі Козаченко.

— Хто ви такі? Ви мене чуєте? - кричала дівчина.

Несподівано, жінки замовкли і одночасно подивились на неї.

— Марія, - сказала одна з них.

— Так. А ви хто? Що тут відбувається?

— Марія! - сказала вона ще голосніше.

— Так, так!

— Марія!!! - одночасно закричали жінки. Аж раптом дівчина відкрила очі і побачила перед собою Євдокію.

— Марія! Час просинатись. Ти спізнишся на заняття! Як твоє здоров’я? - спитала молодша донька Зверховських.

— Я… Я, ніби, добре, - відповіла дівчина.