Сцена в лікарняній палаті

Андрій прийшов до тями наступного дня. Першим, що відчув хлопець, був запах. Різкий, аптечний дух карболки, йодоформу та жовтого господарського мила змусили Андрія скривитися ще до того, як він розплющив очі. Коли повіки врешті неохоче розімкнулися, у них одразу різонуло яскраве вранішнє світло. Голова здавалася налитою гарячим свинцем, а будь-яка спроба повернути шию відгукувалася нудотою. Андрій кліпнув кілька разів, намагаючись зібрати розмиті плями в єдину картинку. Він лежав на вузькому залізному ліжку з провислою панцирною сіткою. Його плече, стягнуте жорсткою пов'язкою, пульсувало глухим болем, наче туди забили цвях.  Над ліжком височіла бездоганно біла стеля з тонкою павутиною тріщин — спадщиною дореволюційної ліпнини.

Це була загальна чоловіча палата. Стіни, пофарбовані до половини тьмяно-зеленою олійною фарбою, пам’ятали ще часи імперії, але зараз тут панував суворий радянський побут. Уздовж стін вишикувався десяток таких самих залізних ліжок, накритих колючими сірими ковдрами. З коридору доносились різні звуки: приглушений стукіт підборів, дзенькіт емальованих тазів і брязкіт скла — це медсестри кип'ятили багаторазові шприци в стерилізаторах.

Андрій різко смикнувся, щоб підвестися, але палата миттєво попливла перед очима. Чиясь прохолодна рука м'яко, але рішуче лягла йому на здорове плече, втискаючи назад у жорстку подушку.

— Андрію, лежи спокійно, тобі необхідний відпочинок, - сказала Марію.

— Маріє… Що сталося? Я пам’ятаю, як тікали грабіжники.

— Патруль зупинив найпершого візника, і він перевіз нас сюди, в лікарню Червоного Хреста на Короленка. Твою рану зашили. Лікар сказав, що у тебе струс мозку, і що два-три дні варто залишатись у палаті під наглядом.

— Ти в порядку?

— Зі мною все добре.

— Чекай, я згадав! Навіщо ти віддала їм свій браслет? Треба було тікати!

— Вони б убили тебе. Я не могла цього дозволити, - сказала Марія, беручи хлопця за руку.

— Але ж це твій квиток додому.

— Я знаю… Але… Ти мені не байдужий, розумієш? Дякую, що вступився за мене вчора.

Сказавши це, Марія нахилилась до хлопця і поцілувала його у щоку.

— Андрію, синку мій! - раптом в палату забігла мати хлопця, Аглая Михайлівна. Вона обійняла його та почала заціловувати йому обличчя. Слідом за нею зайшли Євдокія та Іван Іванович.

— Мамо, зі мною все добре, - ніяково сказав Андрій, ніби соромлячись присутності Марії.

— Брате, як це сталося? - спитала Євдокія.

— На нас з Марією напали парку.

— Коли ж цей бандитизм скінчиться?! - емоційно сказала Аглая, — Маріє, дівчинко, хоч ти ціла?

— Андрій мене захистив. Я не постраждала. Але… вони вкрали твій капелюшок, Євдокіє.

— Головне, що ви живі! - відповіла вона.

Раптом в палату зайшло троє суворих чоловіка у формі.

— Зверховський Андрій Іванович? - спитав один з них.

— Так, це я.

— Старший уповноважений окружного розшуку товариш Гармаш. Вчора на вас був скоєний напад у парку Борців Революції. Патрульні повідомили, що ви були у супроводі молодої жінки.

— Так, я був з Марією Олександрівною, - відповів Андрій, подивившись у бік дівчини.

— Андрій Іванович, нам треба задати вам кілька питань. Просимо усіх інших вийти з палати.

— Товариш міліціонер. Мій син ще занадто слабкий для допиту, - втрутилась Аглая.

— Не хвилюйтесь. Це не займе багато часу, - сухо відповів один з чоловіків у формі.

Коли всі почали виходити в коридор, один з правоохоронців зупинив Марію.

— Громадяночко, вас це теж стосується. Затримайтесь тут.

Коли двері у палату зачинились, слідчі попросили у Марії документи. Після цього Гармаш запалив цигарку і втомленим голосом почав свій допит:

— Товариш Зверховський, опишіть нам вчорашній вечір.

— Ми з Марією Олександрівною гуляли у парку. Десь о восьмій на нас напали троє чоловіків.

— Можете їх описати?

— Уже був вечір. Обличь я не запам’ятав. Один був високий, під 2 метри. Другий середнього зросту, у піджаку. А третій – найнижчий. Він був у одягнений у темне пальто. Це якась банда?

— Ви не перші, хто став жертвою нападу в тому районі. Нам повідомили, що вас пограбували, це так?

— Так, у мене вкрали клош і срібний браслет, - відповіла Марія.

— Опишіть браслет. Проба? Гравіювання? Робота місцевого майстра чи закордонна?

— Звичайний, срібний… дістався від покійної тітки до революції. Я про нього мало що знаю…, - відповіла Марія, відводячи очі.

— А капелюх? - з підозрою спитав слідчий, роблячи якісь записи у своєму зошиті.

— Білий, не мій. Мені його…

— Подарували? - перебив чоловік з цигаркою.

— Так.

— У вас свіжі документи, Маріє Олександрівно.

— В березні, коли я тільки приїхала в місто, мене пограбували, пан поліцейський, - сказала дівчина.

— Пан поліцейський? - перепитав слідчий, суворо подивившись на Марію з-під лоба.

У палаті повисла мертва тиша. У 1920-х роках слово «поліцейський» викликало у радянських людей цілком конкретні, ворожі асоціації. Після Лютневої революції 1917 року більшовики спеціально обрали слово «міліція» (від лат. militia — військове ополчення), щоб підкреслити відмінність від царської «поліції». Тоді новий термін став маркером повстанців, озброєного народу.

— «Поліцейські» у Варшаві білогвардійців охороняють та в Парижі буржуїв обслуговують. А перед вами — співробітники Робітничої міліції.

— Прошу вибачення, товариш міліціонер.

— Звідки ви кажете до нас приїхали? - питає у неї слідчий Гармаш.

— Я…з Київської області.

— Ви мали на увазі «Київської округи»? - поправив міліціонер.

Так! Саме так! Я просто дуже хвилююсь… Майже не спала після вчорашнього, - з блідим обличчям сказала Марія.

— Ви подавали в березні заяву про пограбування? Я не пам’ятаю вашої справи.
— Я…
— Товариш міліціонер, - втрутився Андрій, — Марія Олександрівна не подавала заяву. Вона не місцева і нікого не знала в нашому місті. У неї просто не було інформації, як і що потрібно робити в такій ситуації. Я надав їй житло і допоміг з процедурою поновлення документів.
— Велика щедрість до незнайомої людини, Андрій Іванович.
— Так…
— То ви і досі продовжуєте проживати з родиною Зверховських? - звернувся слідчий до Марії.
— Так. Справа в тому, що…
— Ми заручені, товариш міліціонер, - перебив Андрій.
— Все ясно, - сказав слідчий. Видихаючи тютюновий дим, він закрив свій зошит, — Якщо у нас виникнуть додаткові питання, ми до вас навідаємось.