Сцена у парку

Залишивши помешкання Глушинського, Андрій та Марія  не поспішали додому. В теплий вихідний день молоді хлопці і дівчата просто не можуть всидіти вдома. Ця риса генетично закладена у молоді в будь-яку епоху.

Андрій був одягнений у білу бавовняну сорочку з розстебнутим верхнім ґудзиком і закоченими до ліктів рукавами. Темні штани підтримують тонкі шкіряні підтяжки. Голову від палючого сонця ховає сіра кепка-восьмиклинка.

Марія ж вдягнена за останньою, хоч і скромною, модою НЕПу: на ній легка ситцева сукня світлого пастельного відтінку. Силует прямий, із характерною для того часу заниженою талією (пояс лежить майже на стегнах). Довжина сукні така, що відкриває литки. На ногах у неї — панчохи тілесного кольору. І хоча влітку в них доволі спекотно, з голими ногами пристойній жінці ходити не можна (за словами Аглаї Михайлівни). Внизу – акуратні туфлі на невисокому стійкому каблучку, застебнуті на один ремінець. Сестра Андрія, Євдокія, позичила Марії свій білий капелюшок у формі дзвоника, так званий клош, мода на який прийшла із Франції на початку 1920-х.

Не поспішаючи, вони перетнули вулицю Садову і потрапили в доглянуту зелену зону, яка знаходиться прямо напроти особняка Андрієвського.

— Ти не проти, якщо ми прогуляємось тут? - спитав Андрій у Марії.

— Я тільки за! - з посмішкою відповіла дівчина.

— Це парк Борців Революції. До 1925-го року ця територія носила назву Тюремна площа.

— Тюремна?

— Так, раніше це була пустинна місцевість. Років 100 назад трохи далі звідси розміщувалась губернська тюрма. Велика триповерхова в’язниця з чотирма вежами по кутах. Трохи пізніше, десь в 1840-х прямо на місці цього парку побудували будівлю Арестантських рот. Вона була майже ідентична до головної тюрми. Я ще пам’ятаю, як вони виглядали.

— А що з ними сталося?

— Після Революції в ході бойових дій обидві споруди були зруйновані. Минулого року залишки розвалин прибрали і почали створювати цей парк. Он бачиш квіти?

— Так, гарно.

— Зверни увагу, вони висаджені у формі п’ятикутної зірки, символа Революції. А як це місце виглядає в 2026 році?

— В мій час цей парк носить назву Сквер Героїв. На місці цього квітника буде знаходитись великий фонтан. Трохи далі – дитячий майданчик і алея загиблих в ході Російсько-Української війни.

— Російсько-Української? - здивовано перепитав Андрій.

— Так, це та сама війна, яка зараз іде у мій час.

— Ти говориш про якісь незбагненні речі!

— Так… А он там, лівіше, буде розміщуватись Чорнобильський дзвін, великий бронзовий меморіальний пам’ятник, присвячений жертвам Чорнобильської катастрофи 1986-го року.

— Катастрофи?

— Вибух реактора Чорнобильської атомної електростанції, біля міста Прип’ять, під Києвом.

— Чекай, атомна електростанція? - спитав Андрій з викладацькою цікавістю, — Тобто людство приборкало атом для видобутку енергії?

— Ну… Так. Але це вкрай небезпечно. Тоді після вибуху від променевої хвороби загинуло приблизно 4 тисячі людей.

— Якої хвороби?

— Променевої. А околиці Прип’яті на тисячі років залишаться отруєними радіацією і будуть непридатними для життя людей…

— Радіація – це як газ чи рідина якась?

— Ні, це випромінювання елементарних часток або електромагнітних хвиль. Вона немає ані кольору, ані запаху. Вона невидима. Проникаючи крізь бетонні стіни вона вбиває людину на клітинному рівні…

— Маріє, ти, ніби, описуєш біблійський сюжет про апокаліпсис.

— Насправді, в мій час атомна війна є одним з ймовірних сценаріїв кінця світу…

Розмовляючи і гуляючи парком, вони не помітили, як настали сутінки. Втомившись, вони сіли на лавочку.

— Маріє.

— Так.

— Я хочу тобі дещо сказати.

— Слухаю.

— Коли я вперше тебе побачив, моє серце почало битись з шаленою швидкістю.

— Андрію…

— Маріє, я ще ніколи не зустрічав таких дівчат. Ти звалилася на мій раціональний, розкреслений графіками світ і перевернула його догори дриґом. А коли ти розповідаєш про свій час... про всі ці неймовірні речі, про Чорнобиль, про те, яким став світ... знаєш, що я відчуваю? Я відчуваю себе привидом. Для тебе я вже історія. Рядок у підручнику. Мій прах давно стане землею, по якій ти ходитимеш. І від цього можна було б збожеволіти. Але річ у тім, Маріє, що зараз, у цьому парку, я живий. У мене б'ється серце, я дихаю цим літнім повітрям, і я бачу тебе перед собою. Найпрекраснішу жінку, яку я зустрічав за своє життя.

— Андрію, я…

— Це якийсь жорстокий жарт природи — зустріти ту саму людину, але розминутися з нею на ціле століття. Я б дуже хотів, щоб ти передумала і залишилась тут. Але якщо ні, я все одно зроблю все, чуєш, усе можливе, щоб ти повернулася додому. Але дозволь мені хоча б сьогодні, поки ми ще в одному часі, сказати, що я тебе…

— Андрію! Хто це? - голосно і стривожено перервала його Марія, дивлячись углиб парку.

Глянувши у той самий бік, Андрій побачив фігури трьох чоловіків, які неспішно наближались до молодої пари. Окрім них, більше нікого не було у вечірньому сквері. Раптом один з чоловіків видав короткий гучний свист.

Коли вони наблизились, Андрій та Марія змогли детальніше розгледіти незнайомців. Від них тягнуло сирістю підворіть, дешевим тютюном та нахабною, абсолютно безкарною впевненістю. Їхній одяг був потворною сумішшю пролетарського лахміття та краденого шику. На всіх трьох були традиційні кепки-«хуліганки» з надламаними козирками, насунуті глибоко на лоб, щоб ховати очі.

Той, що був по центру,  носив добротний, але явно знятий із чужого плеча вовняний піджак, накинутий поверх брудної матроської тільняшки. У кутку його рота диміла папіроса.
Другий був кремезним, з важкою, бичачою шиєю. На ньому була розтягнута темна косоворотка, рукави якої були недбало закочені вище ліктів.
Третій з них — найдрібніший. На ньому були вдягнуті завеликі широкі штани і довге мішкувате пальто. У його кишенях ховалося щось важке і металеве.