Сцена в особняку Андрієвського

В неділю, 6 червня Андрій та Марія приїхали до професора. Борис Карлович Глушинський живе в одній із кімнат так званого «особняка Андрієвського» за адресою Садова, 15. В майбутньому вулиця носитиме назви Сєрова, Фабра, а з 2024 року – ім’я осавула Війська Запорозького, Лазаря Глоби. Над останнім шостим поверхом кутову частину будівлі увінчує витончена кругла альтанка — ротонда з колонами, що, немов антична башта, врізається у літнє небо. Після Жовтневої революції власникам помешкання, родині Андрієвських, довелося тікати з країни. Таким чином шикарний особняк перетворився на звичайнісіньку комунальну квартиру. Марія ж одразу впізнала цей будинок, адже навіть через 100 років він залишається родзинкою міста через свою незвичайну архітектурну особливість.

Вхід до унікальної альтанки був вільним для усіх мешканців. Вдень там працювали художники і поети. Надихаючись видами індустріального міста, вони створювали там свої шедеври. А вночі це місце перетворювалось на невеличку імпровізовану обсерваторію дивакуватого професора Глушинського.

— Добрий день, Борис Карлович, це Зверховський, - постукавши в кімнату, сказав Андрій.

— Заходьте, Андрій Іванович. О, ви не один? - сказав професор, відчинивши двері.

— Так, це моя асистентка, Марія Олександрівна.

— Я пам’ятаю, як ви самі були молодим асистентом! А тепер і у вас є власна помічниця. Як швидко минають роки… Все-таки час - невблаганна і жорстока річ, чи не так?- сказав він, з підозрою дивлячись Марії у вічі.

— Маріє, а це професор нашого інституту, Глушинський Борис Карлович, - пояснює Андрій.

— Колишній професор! - різко обірвав чоловік.

— Рада знайомству, - привітно сказала Марія.

— Андрій Іванович, чого ви стоїте на порозі, швидше проходьте, і давайте вже ближче до справи! - нервово сказав Борис Карлович.

У свої сімдесят п'ять Глушинський нагадує старого, висохлого ворона, який якимось дивом навчився носити людський одяг. Він був одягнений у старомодний, зіпсований міллю, оксамитовий домашній халат. Його обличчя було справжньою геологічною картою Місяця: поцятковане глибокими зморшками-кратерами, пігментними плямами та щетиною, яку він, очевидно, голив не частіше, ніж раз на тиждень. Його довгий гачкуватий ніс нависав над тонкими губами. З-під кущистих, сивих брів на гостей дивилися неймовірно яскраві, майже молоді шалені очі — очі людини, яка занадто багато часу проводить, дивлячись у безодню Всесвіту. Борис Карлович був дивакуватим і непередбачуваним у своїх рухах. Він ходив по кімнаті, різко повертаючи голову то праворуч, то ліворуч, наче птах, що прислухається до небезпеки. Його довгі, вузлуваті пальці, пожовклі від тютюну та хімікатів для чищення лінз, також постійно перебували у тремтливому русі. Марія запідозрила у чоловіка хворобу Паркінсона. Глушинський був утіленням кінетичної енергії, запертої у старечому, крихкому тілі.

— Ви принесли? - спитав чоловік.

— Так, тримайте, будь ласка, - сказав Андрій, даючи професору невеликий дерев’яний футляр зі зламаним пристроєм.

— Так, так... німецький…, - пробурмотів Глушинський, роздивляючись інститутський інвентар,

— Передайте ректору, що мені треба 2 дні.

— Дякую вам, Борис Карлович, я зайду у вівторок, - сказав Андрій.

Роздивляючись кімнату професора, Марія звернула увагу на велику саморобну карту зоряного неба, яка лежала на робочому столі дослідника. Підійшовши ближче, вона звернулась до чоловіка:

— Пане Глушинський, у вас дуже детальна схема!

— Вам цікава астрономія, Маріє Олександрівно? - оживився чоловік.

— Ну, я дещо в цьому розбираюсь. Ви самостійно розробили цю карту?

— Так, уже багато років я спостерігаю за нічним небом. Знаєте, я дуже пишаюся своїм третім оком! - відповів професор, указавши рукою на латунний телескоп, що стояв у куті кімнати.

— А що це у вас за малюнки поряд з картою? Нагадують піскові годинники, - спитала Марія.

На окремих аркушах простим олівцем були намальовані геометричні об’єкти, які нагадували два конуси, що торкаються один до одного своїми вершинами.

— Схема часо-просторового тунелю.

— Тунелю?

— Так, Маріє. Бачиш, десять років тому Альберт Ейнштейн винайшов загальну теорію відносності. На її основі він припустив існування об’єктів у Всесвіті, які можуть викривляти часо-простір. Ці аномалії можуть слугувати своєрідними містками між різними часовими проміжками. А отже зможуть давати можливість подорожувати у часі. Щоночі я намагаюсь розгледіти подібні об’єкти.

Марії спали на думку чорні діри. Але через те, що цей термін з’явиться років через 50, дівчина не ризикнула озвучувати його вголос.

— Професоре, а що ви думаєте про існування часових порталів на Землі? - спитала вона.

— Земля – це така ж частина Всесвіту! Отже це можливо і тут, але для цього потрібна сильна концентрована енергія. Вона має створювати потужне гравітаційне відштовхування, яке би протидіяло схлопуванню порталу.

— Схлопуванню?

— Тобто згортанню, колапсу, закриттю! Проходи не можуть бути постійно відкритими!

— Дуже цікава гіпотеза, професоре, - підхопив Андрій.

— Це вже не гіпотеза! Мандрівники з майбутнього вже давно ходять нашими вулицями і вивчають нас з вами, - з божевільною упевненістю сказав Глушинський.

Марія та Андрій здивовано поглянули один на одного.

— Колись в далекі 1860-ті роки, - продовжує чоловік, — я пам’ятаю, як у місті з’явився дивно одягнений молодий чоловік, який запевняв, що народився у 1940 році під час «війни». Він тільки те і робив, що розповідав про революцію 1917 року і убивство останнього імператора в 1918-му. Уявіть таке почути у часи імперії! А найцікавіше, що я запам’ятав – це перший політ людини в космос у 1961 році! В голові не вкладається, чи не так?

— Ви йому тоді повірили? - спитав Андрій.

— Йому тоді ніхто не повірив. Зрештою, хлопець просто зник. Говорили, що його заслали на каторгу в Сибір. Ви знаєте головне правило подорожей у часі?