Сцена в інфекційній лікарні

У травні 1926 року студенти медичної академії проводили заняття на базі інфекційної лікарні, що на вулиці Канатній. Їхня викладачка і світило сучасної медицини Марія Балтазарівна Станішевська наочно демонструвала студентам своїх пацієнтів. У ХХІ столітті через поширення вакцинації та розвиток фармакології багато хвороб стали рідкісними. Тому Марії випав унікальний шанс наочно поглянути, як виглядають пацієнти з черевним тифом, поліомієлітом, сибірською виразкою, холерою та іншими захворюваннями. Звісно, їй було страшно. Але наукова цікавість була занадто сильною. До того ж для отримання заліку у Станішевської практика в лікарні була обов’язковою.

Під час обходу стався незвичайний випадок. До викладачки підбігла медсестра:

— Маріє Балтазарівно, надійшов хворий Татарчук з дивною висипкою та гарячкою.

— Товариші студенти, ходімо за мною. Будете мені допомагати, - гордовито сказала Станішевська.

В палаті лежав чоловік 35 років, з високою лихоманкою. На шкірі біля пахової ділянки – одиничний червоний кільцеподібний елемент, в середині якого була додаткова округла червона пляма.

— Розкажіть студентам ваші скарги, товариш Татарчук.

— Болять усі м’язи, голова, гарячка, трохи нудить і оця пляма свербить…

— Ви одружений? Десь працюєте?

— У мене немає дружини. А працюю я у саду. Продаю все, що вирощую.

— Студенти, зверніть увагу на одиничний елемент на шкірі. Хто зробить припущення?

— Маріє Балтазарівно, беручи до уваги сезонність та роботу у саду, а також характерний вигляд висипки – це хвороба Лайма, - впевнено сказала лікарка з майбутнього.

— Маріє Олександрівно, перш ніж відповідати, необхідно думати! Хвороби з такою назвою не існує. Хтось ще хоче відповісти? Придивіться, перед вами молодий неодружений чоловік і шанкроподібне утворення біля геніталій. Товариші, перше, про що ми думаємо – атиповий сифіліс. Хто скаже, до яких ліків чутлива бліда трепонема?

— Сполуки миш’яку та ртуті, - відповів один зі студентів.

— Саме так. Сестро! Сальварсан внутрішньовенно і ртутна мазь місцево на шкіру, - призначила Станішевська.

— Але, Маріє Балтазарівно! Повірте, я… Я таке бачила, це хвороба від укусу кліща!

— Дійсно? І як же ми будемо лікувати цей «укус»? - зверхньо спитала викладачка, зробивши акцент на останньому слові.

— Доксициклін 200 мг…, - раптом дівчина зупинилась, усвідомивши, що виглядає повною ідіоткою. Вона згадала, що британець Флемінг відкриє перший антибіотик тільки через 2 роки. А їхнє широке використання почнеться аж у 1940-х роках.

— Вибачте, Маріє Балтазарівно…, - сором’язливо сказала вона, зробивши крок назад. За кожним словом уважно слідкувала медична сестра, яка врешті побігла виконувати призначення головної лікарки.

Під кінець дня Марія була засмучена. «Позорисько», - думала вона про себе. Вийшовши на вулицю, вона не відходила далеко, адже чекала, поки за нею заїде Андрій. Раптом біля воріт лікарні до неї підійшла та сама медична сестра:

— Маріє Олександрівно? Я правильно запам’ятала ваше ім’я? - спитала вона.

— Так, а ви?

— Мене звати Тамара Вікторівна Козаченко. Медична сестра.

— А, так, згадала. Щось трапилось?

— Ви сьогодні згадали хворобу Лайма. Де ви почули про неї?

— Я… Та це я щось наплутала. Ви ж чули Станішевську? Такої хвороби немає.

— Вона є, Маріє. Схоже, у нас з вами є дещо спільне, - загадково сказала Тамара.

— Не розумію, про що ви.

— Я навчалась у Дніпропетровській медичній академії. Закінчивши третій курс в 2001 році, я потрапила у 1901 рік. Пройшло уже 25 років. Але жодного разу я не зустрічала когось зі схожою долею, - сказала медсестра.

Марія була шокована. Перед нею стояла 45-річна худа жінка з глибокими зморшками на обличчі, засмученими карими очима і темно сивим волоссям, яке ледве виглядало з-під білого медичного чепчика.

— Ви теж з майбутнього? - спитала Марія.

— Так, дитино. А ти давно тут?

— 2 місяці.

— Бідолашна. Я тобі дуже співчуваю, моя хороша.

— Тамаро Вікторівно, але як?

— Останнє, що я пам’ятаю, як у палаці Григорія Потьомкіна я потрапила у підземний тунель, який вивів мене у цей час.

— Зі мною було так само. Ви намагались повернутись?

— Незліченну кількість разів. Потім була Перша Світова, революція, громадянська війна, епідемія холери, іспанка… Коротше, як бачиш, я залишилась.

— Якби ви могли зараз повернутись, ви б зробили це? Схоже, що ми з моїм другом щось нащупали.

— Бачиш, Маріє. Я давно примирилась зі своєю долею. У мене є люблячий чоловік, діти і навіть перша онучка, - з посмішкою сказала засмучена жінка, — Тому навіть якщо спосіб повернутись існує – моє життя тепер тут.

— Тамаро, скажіть, в той день, в 2001 році, у вас був при собі такий браслет? - Марія показала сестрі свою праву руку.

— Ні. Але в той день я купила ось це кільце, - жінка показала тоненький срібний перстень на правій руці, — Я зберігаю його як пам’ять про те, звідки я родом.

Раптом Марію покликав Андрій.

— Тамаро Вікторівно, мені вже час. Але я сподіваюсь, ми з вами ще побачимось, - сказала дівчина, залишаючи територію лікарні.

— Бережи себе, Маріє, - відповіла сестра і пішла назад у приміщення.

На шляху додому Марія мовчала. Її бліде обличчя видавало занепокоєння.

— Маріє, щось сталося? - поцікавився Андрій.

— Щойно я зустрілась з жінкою, яка теж перемістилась з майбутнього.

— Тобто? Вона теж з 2026 року?

— Ні, з 2001-го. І вона теж стрибнула на 100 років назад.

— І що вона сказала?

— Сказала, що багато разів намагалась повернутись, але безуспішно. А раптом, це неможливо, Андрію? Раптом портал працює лише в один бік?

— А ця жінка знала про усі необхідні умови?

— Я не знаю. Коли я спитала про браслет, то вона показала мені перстень. Скоріш за все, це був її артефакт. Але вона, здається, ніяк не пов’язує ці речі між собою.