Сцена в помешканні Яворницьких

Наступного дня у призначений час молоді люди прийшли до пункту призначення.
У 1926 році помешкання Яворницьких знаходилось недалеко від квартири Зверховських, за адресою площа Жовтнева 5, біля спуску у парк Шевченка. У 2026 році Марія знає це місце під назвою «Меморіальний будинок-музей Дмитра Івановича Яворницького».

Коли Андрій та Марія переступили поріг цього будинку, звуки галасливого індустріального 1926 року миттєво зникли. Кімната дихала спокоєм, запахом полину, старого паперу та чаю. Посеред вітальні, на тлі глибоких, насичено-синіх стін, стояли господарі.

Знаменитий історик Дмитро Іванович Яворницький у свої сімдесят з гаком років виглядав не як старець, а як стародавній патріарх, що зійшов із літописів. На той час він працював директором чи не найвідомішого Історичного Музею в усій Україні, який з 1940 року буде носити його ім’я. Постать чоловіка зберігала горду, майже військову виправку. Густі, сліпучо-білі борода і зачіска контрастують з густими, ще темними бровами. З-під них дивилися очі людини, яка бачила крізь століття — розумні, проникливі, з ледь помітною іскрою хитринки.

Він був одягнений у цупкий, темно-коричневий костюм-трійку. Під строгим жилетом, замість класичної краватки, виднівся комір тонкої сорочки з чорно-червоною українською вишивкою. В одній руці він міцно стискав масивну дерев'яну палицю, різьблену химерними візерунками.

Поруч із ним, м’яко і з надзвичайною гідністю спираючись на його лікоть, стояла на 24 роки молодша від нього Серафима Дмитрівна Яворницька. Дружина історика виглядала як втілення аристократичного спокою. Її сріблясто-сиве волосся було акуратно зібране на потилиці, відкриваючи високе чоло та лагідне обличчя, порізане тонкими, благородними зморшками. На ній була неймовірно красива, важка сукня глибокого смарагдового кольору. Золота вишивка, що густо вкривала ліф та широкі манжети її вбрання, ловила тьмяне світло з вікна. У її поставі не було ані краплі гордовитості — лише тиха, всеосяжна підтримка свого видатного чоловіка.

— Андрій Іванович, ласкаво просимо! Давно ви у нас не були. Батько говорить, багато працюєш. Навіть в музей не заходиш, шибиник! - з привітною посмішкою сказав господар.

— Добрий день, Дмитро Іванович, Серафима Дмитрівна! Ох ця викладацька справа, ви ж розумієте! - відповів хлопець.

— Андрію, мій хлопчик, як я рада тебе бачити! Живемо поряд, і так рідко заходиш у гості! - обіймаючи його сказала дружина історика.

—  Дозвольте представити: Марія Олександрівна. Та сама талановита студентка медичної академії, про яку я вам розповідав.

— О, як я рада, що Андрій познайомився з такою красою! - сказала Серафима, — Ну, чого ми стоїмо, проходьте у вітальню, чай з варенням уже готовий.

Усі четверо сіли за великий круглий стіл.

— То що, хлопче, давно ви заручені з Марією? - спитала жінка.

Марія раптом поперхнулася чаєм.

— О, близько 1 місяця, - відповів він. Марія нахилилась до Андрія і пошепки спитала:

— Заручені?

— Вибач, але я повинен був щось вигадати. Це частина нашої легенди, тому підігравай, - тихо відповів він.

— Цілий місяць, а ми нічого не знали. Скажи йому Дмитре! - емоційно сказала Серафима, — Знаєте, Маріє, Андрій для нас як син. Господь не дав нам своїх дітей, на превеликий жаль.

— Ну чого ти соромиш молодь? - спинив дружину Дмитро Іванович, — Маріє, Андрій сказав, що ви прибули у місто з далеких країв?

— Так, я з…Київщини.

— Знаєте, я неодноразово бував у Києві. Якийсь час я там жив і працював. Та і досі підтримую зв’язки. А чому саме Катеринослав?

— Я знала, що тут завжди була одна з найсильніших медичних шкіл у всій Імперії, а тепер у Союзі.

— Що правда, то правда, - відреагував Яворницький.

— До того ж, мене цікавить історичне життя цього краю.

— Дійсно? - зацікавлено спитав він.

— Ось наприклад, будинок Ілліча, який тут поряд. Та це ж справжня пам’ятка архітектури!

— Так, монументальна споруда. Раніше будували на совість, - сказав історик, — Але як на мою думку, то у місті є чимало інших пам’яток, гідних уваги. Запрошую вас у свій музей. Запевняю вас, поринувши у історію цього міста, ви будете приємно здивовані, - гордо сказав чоловік.

— Дмитро Іванович, скажіть, а правда, що під палацом Потьомкіна знаходиться підземний хід, що веде до самого Дніпра? - включився Андрій.

— Діти, у моєму музеї навіть є карта цих тунелів!

— Карта? Тобто вони дійсно існують? - спитала Марія.

— Не зовсім так. Карта є, але це лише схема. Тунелі дійсно планувались, але так як Потьомкін помер майже під час будівництва палацу, цей проєкт прикрили. До того ж підземні будівництва у тій місцевості неможливі. Особливості ґрунту та ландшафту не підходящі для цих робіт. Тому відповідь на ваше питання – ні, їх там немає і у майбутньому не може бути.

— Кажуть, що Катеринославські чаклуни запечатали ці тунелі у рік смерті Потьомкіна, - сказала Яворницька, підливаючи гостям чай, — До речі, за легендою, ці проходи ведуть не тільки в сторону річки Дніпро, але й на вулицю Дзержинського, прямо під Будинок з валькіріями. Кажуть, що його колишній власник, банкір і масон Олександр Івановський, у другій половині 19 століття був якось пов’язаний з цією нечистю. Тому і доля у нього трагічна.

— Серафимо, Івановському просто не пощастило, в цьому немає ніякої містики, - сказав її чоловік.

— Любий, пів-міста перешіптується, шо разом зі своїми поплічниками він проводив темні обряди у підземеллі під власним же будинком. Я не вірю, що його вагітна дружина вчинила самогубство просто так. Цей будинок сповнений таємниць.

— Жінко, я не думаю, що сучасній прогресивній молоді, Марії та Андрію, цікаво слухати місцеві казочки.

— Ні, ні, мені дуже цікаво, розкажіть ще, будь ласка - сказала Марія.

— Отже, - продовжила Серафима, — Кінець 18 століття був найважчим часом для місцевих заклинателів. На них полювали, звинувачували у безбожних діяннях і саджали у в’язницю. Саме тому група жінок, відомих як Катеринославські відьми, створили для себе прихисток, де б вони могли чаклувати і не боятися розкриття. Кажуть, що саме потьомкінські тунелі були обрані ними на цю роль. Ось така гарна народна історія, яка пояснює, чому досі ніхто не знайшов це зачакловане підземелля. Колись, люди будуть платити гроші, щоб почути цю легенду, ось побачите. Взагалі територія колишнього Потьомкінського саду – вкрай моторошне місце. Особливо після заходу сонця. Ви знаєте, скільки людей безслідно зникло на території палацу?