Ранок у новому світі

Наступного дня Марія прокинулась на вузенькому незручному дивані. Його дерев’яний каркас виготовлений із темного мореного дуба. Спинка прикрашена стриманим різьбленням, а вигнуті підлокітники відполіровані до напівматового блиску тисячами дотиків. Оббивка дивана являє собою темний плюш вицвілого іржавого відтінку. Сідаючи, Марія почула під собою скрип мідних пружин. На дівчині була одягнена довга сорочка із щільної бавовни, яка трохи пахла нафталіном. На звуки раптом прибігла доросла жінка, не старше 60 років.

— О, доброго ранку, прокинулась? - спитала вона у Марії, — Ходімо дитя, поснідаєш.

Жінка носить сиве, злегка хвилясте волосся. Воно гладко зачесане назад і зібране на потилиці у важкий, тугий вузол, надійно закріплений кількома великими черепаховими шпильками. На ній одягнена довга, до самої підлоги, вовняна спідниця темно-сірого, майже графітового кольору. Зверху – закрита блуза з цупкої бавовни тьмяно-лілового відтінку. Високий комір-стійка щільно охоплює шию, застебнутий під саме горло на ряд дрібних, обтягнутих тканиною ґудзиків. На ногах — щільні темні панчохи та м'які шкіряні черевики на низьких, зручних підборах. Вони зашнуровані до самої кісточки; шкіра на них покрита сіткою дрібних тріщин, але ретельно начищена гуталіном до матового блиску.

— Доброго ранку, - несміливо відповіла дівчина і, не поспішаючи, пішла слідом за жінкою, яка покликала Марію у вітальню. Зайшовши до кімнати, Маша побачила круглий стіл, накритий важкою зеленою скатертиною з китицями. Високо над ним на триметровій стелі, прикрашеній потьмянілою ліпниною, висить латунна люстра. Уздовж стіни стоїть раритетний німецький рояль. А поряд розміщений різьблений буфет, за склом якого ховаються антикварні порцелянові чашечки.

— Сідай за стіл, де тобі зручно. Як тебе звуть? - спитала хазяйка.

— Я Марія, а ви? - сказала дівчина, сідаючи на дерев’яний міцний стілець.

— Мене звати Аглая Михайлівна.

— Вибачте, а як я тут опинилась? Що трапилось учора?

— А ти нічого не пам’ятаєш? Мій чоловік приніс тебе до нас. Каже, що ти просто з’явилась нізвідки посеред очерету у річці. Дитя, навіщо ти полізла у воду в таку пору року? Ти могла захворіти на інфлюенцу або чахотку!

— Я не лізла у воду.

— Тебе хтось кинув у річку? Ну що за люди, хай Бог милує! - перехрестившись сказала жінка.

— Ні, я…, - не встигла Марія закінчити, як у вітальню зайшов чоловік Аглаї:

— О, наша мавка прокинулась, - з іронією сказав він.

— Іване, ти уявляєш, бідну Марію якісь нелюди штовхнули у крижану воду!

— Дивно, ми з Віктором більше нікого не бачили.

— Дивно, як ви, два сліпих старця, ще рибу можете ловити з вашим зором!

— То ви, дівчино, Марія. Гарне ім’я. Мою мати звали Марія. Я Іван Іванович Зверховський. З моєю дружиною Аглаєю Михайлівною ви вже познайомились, - звернувся він до молодої жінки.

Іван Іванович суворий чоловік. Йому трохи більше 60 років. Він носить сиве, коротко підстрижене волосся. На обличчі — акуратні, ретельно доглянуті вуса, кінчики яких ледь торкнула жовтизна від міцного тютюну. Він одягнений у старий френч кольору потьмянілого хакі, крій якого безпомилково видає військове походження. Внизу – темні штани-галіфе, заправлені в м'які, добре розношені хромові чоботи. Кульгаючи на праву ногу і опираючись на палицю, він повільно сів поряд з дівчиною.

— Їж, моя люба, - сказала Аглая, приставивши до Марії тарілку з гарячою пшоняною кашою і шматочком сірого хліба. Дівчина була дуже голодною. Вона швидко і з апетитом приступила до сніданку.

— Скільки тобі років, дитя? - спитала господиня.

— Мені 25.

— Уже 25? Ми думали, тобі не більше 20, - здивовано продовжує Аглая.

Раптом у вітальню зайшли двоє: молодий чоловік 28 років і дівчина 18 років.

— Діти, познайомтесь, це Марія. Виявилось, що вчора увечері вона стала жертвою нападу бандитів, які скинули бідолашну у холодну воду. Вона ледве там не загинула, якби не ваш батько! - сказала Аглая, — Марія, а це наші діти – Андрій та Євдокія, - продовжила вона.

— Доброго ранку, панночко. І куди тільки дивиться наша міліція? - звернувся до гості Андрій, сівши навпроти неї. Хлопець не міг відвести погляд від Марії, яка в той час жадібно доїдала свою кашу. Вона йому сподобалась.

— Що ж, я вам усім вдячна за порятунок, за турботу і за сніданок. Ви дуже хороші люди. Але мені вже час іти. Аглая Михайлівна, а де мої речі?

— Мені дуже шкода, Марія, але виявилось, що бандити вкрали твою спідницю, залишивши тебе в одних панчохах.

— Я не була у панчохах. Я була у джинсах!

— Не розумію, про що ти, дитино. Я власноруч знімала з тебе ті обтискаючі сині тверді панчохи. Я не змогла їх зняти, прийшлося порізати їх. Всевишній бачить, то на краще. Ще трохи і вони самі б розлізлись. Якість їхня просто жахлива.

— Як порізали?

— Одну хвилину! - сказала Аглая, залишаючи вітальню.

— То чим ви займаєтесь, Маріє? - з закоханим поглядом питає Андрій.

— Я… лікарка, - відповіла вона, думаючи про свої джинси.

— Жінка та ще й така молода! І вже лікарка? - перепитав Андрій недовірливим іронічним тоном.

— А ось і я! - сказала Аглая, зайшовши у вітальню і тримаючи щось у руках, — Марія, візьми цю спідницю! Вона старенька, але охайна. Головне тепла! В цьому буде не соромно вийти на вулицю. Потім повернеш.

— А де мій мобільний?

— Мобільний? Хто мобільний? - спитала Євдокія.

— Смартфон. Невже загубила? - продовжила Марія.

— Що ти маєш на увазі, дитино? - спитала Аглая.

— Телефон. Ви не бачили мій телефон?

— У тебе вдома є телефон? Ти що з партійних? - спитав голова родини.

— Дівчинко, подивись біля дивану, там все, що було при тобі, - сказала Аглая Михайлівна.
Марія встала і підійшла до вже знайомої софи. У кишені куртки вона знайшла свій мобільний. «Слава Богу! Час забиратись.», - подумала вона.