Сталося майже містичне...

Григорій змалечку не любив свого імені. Йому весь час чулася в ньому якась зневага та іронія. А надто коли заходила мова про творчість Марусі Чурай. Нічого поганого вона йому не зробила, не отруїла і не причарувала, а от своїм відвертим дражнінням виводила з себе. Що значить:

Грицю, Грицю, - до телят,

в Гриця ніженьки болять…

Грицю, Грицю, - до Марусі…

зараз , зараз уберуся!

Сердився на матір, хоч вона й переконувала, що то святе ім’я і його треба виправдати належною поведінкою та гідними вчинками щодо людей.

Жили вони з матір’ю удвох, відколи захворів та помер тато. Хлопець відмінно закінчив середню школу, вступив до технічного вузу, здобув спеціальність, став інженером на заводі.

Їх містечко не користувалось екологічним авторитетом, адже тут головною була хімічна галузь. Міські мешканці на вихідних та на час відпустки виїздили на бази відпочинку, намагаючись на свіжому повітрі додати здоров’я собі і дітям.

В одній із таких поїздок Григорій зустрівся з дівчиною, про яку мріяв у парубоцьких снах. Вона була ніби метелик: яскрава, ніжна, трепетна… Цією білявкою милувався увесь автобус. Вона то припадала до своєї мовчазної стриманої матусі, то, притримуючись за поручні, перебиралась до подружки на переднє сидіння, де удвох щось щебетали, сміялися, оглядаючись на гомінку хлоп’ячу компанію.

Хлопці й собі підморгували подружкам, сипали жартами на їх адресу. Усе було як завжди, але на цей раз поїздка виявилась дуже короткою. Хлопець не встиг намилуватися дівчиною: за вікном вже виникли корпуси солідної заводської бази відпочинку, пора було виходити.

Розселялися згідно зі вказаними у путівках місцями: хто у головному корпусі, хто – у будиночках на чотирьох осіб.

Відстежити, куди вселилась білява красунечка, було для Григорія завданням номер один. Йому випало місце з трьома немолодими чоловіками, які відразу ж засіли за доміно – столик стояв поруч із будиночком, в тіні крислатого дуба. Для годиться постояв і він біля гравців. Але поглядом час від часу супроводжував відпочиваючих, які з’являлись на липовій алеї. Літо - у розпалі, усі прагнути отримати належну засмагу і тому вже важко було впізнати пасажирів автобуса: і жінки й чоловіки ходили у шортах, футболках, а то і взагалі у пляжному вигляді.

Але свою білявочку він запримітив ще здалеку. Таких задерикуватих кучериків, що їх пестив літній вітерець, ганяючи над чолом туди-сюди, не було ні в кого.

В одну мить хлопець опинився поруч з нею та її подругою:

- Не заважатиму? Дівчатка, я знаю тут такі місця! А тільки по той бік паркану.

- Оце тобі маєш! – реготнула подружка. – Не встигли вселитись, а тут вже й кавалер об’явився. Та ще й з пропозицією погуляти десь на стороні.

- Та ні, я серйозно. Тут є таке джерело з мінеральною водою, усі місцеві приходять зранку з трилітровими банками. Попивають собі на протязі дня і оздоровлюють шлунки. Давайте і ми сходимо. Там у мене тітонька знайома, слідкує за порядком, у неї всі просять дозволу напитися та й набрати води. Федора Йванівна щедра і привітна, ходімо! До речі, я – Григорій, а вас як звати?

- Я – Світлана, - вискочила наперед подружка. – А це – моя Галюся або коротко - Люся. Ми дружимо ще зі школи, а тепер ще й працюємо разом. У заводській лабораторії. А ви, Григорію, чим займаєтесь?

- Я – у групі інженерів, забезпечуємо, так би мовити, технічну сторону виробничого процесу.

- Нежонатий? – з хитринкою заглянула в очі Світлана. - А то як тільки у відпустці, то усі холостяки!

- Та ні! Я ще свою дівчину не зустрів, - потупився Григорій. – Хоча кажуть, що давно пора. В армії не служив – на кафедрі «воєнку» проходив. Працюю вже більше семи років, а вас чомусь не зустрічав.

- Так ми недавно влаштувались на завод, щойно отримали спеціальність, - торохтіла Світлана.

Вона вже аж набридла своїми теревенями. Хотілось послухати Галю, але та враз відводила погляд від хлопця, коли він звертався до неї. Соромиться, - здогадався  він. Добре, що дівчата погодились піти до джерела.  Зрештою Федора Йванівна примусила заговорити і Галю.

- Ось ти мені скажи, дитино, чого ти така худенька і мала? Якби у нас в селі зростала, то враз би тільця набрала! У нас дівки, як маківки, а на вас, міських, як глянеш, жалю не вистачає, аж плакати хочеться, - бубоніла тітка.

- Ну, що ви, - заперечила Галя. – Я не хочу бути товстухою, щоранку пробіжки у мене, скоро абонемент на фітнес буде, тільки спортклуб виберу, щоб поближче.

Кучерики й собі заговорили, затріпотіли в такт її розмові. Григорій дивився на неї, мов заворожений. Наче остовпів, стояв на місці, аж поки дівчата випили по склянці води і скомандували повертатися на базу, на пляж.

Стали зустрічатися щодня. Згодом і Світлана зустріла підходящого хлопця, ходили до джерела вже вчотирьох.

Відпустка просто злітала – день за днем наближався кінець відпочинку. Григорій вже взяв себе в руки, знайшов спільну тему для розмови з Галею, коли залишились наодинці. Це, звичайно ж, була література. Не минулося без згадки про Марусю Чурай та її пісеньки про Гриця.

- Ну, що ти! – обізвалась Галя. – Згадай, як героїня «Тихого Дону» називала свого коханого.

- А як? – спантеличився хлопець.

Дівчина опустила повіки, увійшла в образ і низьким, майже оксамитовим голоском промовила:

- Гришенько, колосочку ти мій!

- Оце так! І правда, - зашарівся Григорій.

Тепер йому власне ім’я здалося не таким вже й поганим та дратівливим. Та ще з її уст… Таке звертання, йому ціни немає!

- Скажи, будь-ласка, ще раз! – невпевнено попросив юнак.

Дівчина ледь набрала повітря, щоб знову проговорити «оксамитовою» мовою, як хлопець взяв її за плечі, ніжно пригорнув до себе. Їх очі зустрілися на певний час, а вуста самі злилися в поцілунку…

Несподіване знайомство під час відпустки продовжилось і надалі. Галина і Григорій познайомили своїх мам і ті пораділи разом з дітьми їх коханню, поблагословили на довгу життєву дорогу. Але для майбутньої дружини вона виявилась, мов обірвана струна…