Назад, у світле майбутнє

Бабусю ховали у вихідний день. Були тільки найближчі родичі. Вона прожила 94 роки і знайомих та друзів не мала, тому і поминали у її квартирі, – місця багато не треба було для цього дійства. Старенька однокімнатна «хрущовка» нагадувала про минуле життя. Меблі, які були придбані за радянських часів, подушки з вишитими квітками. Бабуся все життя пропрацювала у школі, викладаючи українську мову та літературу. Вишивати вона любила, тому і квартира нагадувала кольорами її батьківщину – Сумщину.

Я час від часу заходив у це помешкання, загублене у часі посеред Донецька, щоб посидіти у тиші. Навіть вид з вікна тут не змінювався роками. Глухий двір, обрамлений п’ятиповерхівками, посередині трансформаторна будка. Часи змінювалися, двір – ні, бо під’їзди будинків виходили на вулицю, тому і люди під вікнами ходили рідко. Читав свої листи, що писав діду и бабі під час служби у армії. Діда давно вже не було, про нього нагадувала одежа у шафі и світлини на стіні. Галина Миколаївна, моя бабця, все зберігала на згадку. От і мої листи з минулого було дивно і цікаво перечитувати у тиші. Телевізора не було, бабуся осліпла і слухала радіо. Таких стаціонарних розеток для загального радіомовлення вже важко і зустріти у сучасних квартирах. Та і останнім часом вже і не транслюють нічого по такій мережі. Навіть у картонній коробці збереглися радянські гроші – 1532 карбованців, які не встигли витратити мої заощадливі родичі при переході на нову грошову одиницю. Сума не маленька, бо бабуся отримувала десь 120 карбованців в місяць платні за свою роботу.

У місті вирував чемпіонат Європи 2012 року. Для вболівальників настали веселі часи. Готелі міста ніколи не бачили стільки шведів, іспанців та англійців. Я зі своїм старшим товаришем Сергієм по домовленості взяли відпустки на роботі, щоб вже вболівати за наших, так, щоб до знемоги. Сьогодні наші грали з Англійцями, а ми, як завжди, вірили в перемогу. Вболівальники з Альбіону готувалися до матчу у пабі «Золотий Лев», де пиво и горілка лилися рікою. Сергій Іванович був старший від мене років на п’ятнадцять, багато прожив у радянському союзі, але в душі завжди був європейцем і добре знав англійську мову, – бувають і такі літні люди. Він швидко потоваришував с англійцями, багато яких були одягненні у костюми середньовічних лицарів, – у кольчугах та накидках з червоними хрестами. Ми пили з ними разом, постійно фотографувалися. Ніякої ворожнечі між вболівальниками не було, зрештою вирушили до «Донбас Арени». Весела співаюча юрба текла по центральній вулиці міста, для цього рух транспорту був перекритий. Один лицар-вболівальник розповідав вже мабуть в десятий раз, що з такими цінами на алкоголь, як у нас, ми повинні бути найщасливішими людьми. Ми кивали головами і погоджувалися з його теорією. Потім знову пили на ходу і вимахували своїми прапорами. Сергій запримітив патруль міліції та демонстративно приклався до пляшки кримського вина.

– Ну що, крутимо ми їх на одному органові сьогодні? – запитував у мене мій товариш.

 Міліціонери поблажливо посміхалися, такого нахабства вони не звикли бачити, але сьогодні це дозволялось. Ми з Сергієм були у футболках і кепках з державною символікою. Навкруги лунала іноземна мова, ми поміж собою спілкувалися українською. Хоч і прожили усе життя у Донецьку, мову свою знали і при нагоді використовували, а сьогодні і бути не могло по-іншому. Це був найщасливіший день у нашому житті.

– Мабуть так і живуть у Європі кожний день? – спитав я у друга.

– Звісно так, ну не кожен день, але регулярно, – з посмішкою відповідав Іванович.

То що сталося на стадіоні, приголомшило всіх українців. Угорський арбітр не зарахував стовідсотковий наш гол. Цей гол було видно всім, окрім арбітра, і ми не вийшли з групового раунду чемпіонату. Це було всенародне горе, ми йшли зі стадіону розчавлені морально, емоцій більше не залишилося, навіть розмовляти не хотілося. Поглядали один на одного і тільки хитали головами. А за слова, що ми казали про арбітра, моя сувора бабуся «вимила б нам рота з милом». Домовилися з Сергієм зустрітися зранку о десятій на ковзанці у розважальному центрі, потиснули один одному руки і розійшлись. Я вирішив заночувати у квартирі баби з дідом, треба колись її обживати, та і ближче до неї. Зателефонував з мобільного дружині, вона для годиться поскрипіла на мене і дала згоду. Прийшов на місто, швидко роздягнувся і занурився у вишиті подушки. Спав уривками, снився футбол і мигтіння українських та англійських кольорів…

Назад, у світле майбутнє

Прокинувся від огидного одноманітного голосу. Хтось розповідав про чілійського президента Ал’єнде, який будує соціалізм на зло американському імперіалізму, а все прогресивне людство дуже цьому факту радіє. Довелося розплющити очі. Все нормально, я посеред подушок, зі стіни на мене дивляться молоді дід та баба. А голос почав розповідати про Тодора Живкова і любов болгарського народу до радянського. Голова боліла після вчорашнього, але вимушен був встати. Пішов на голос, що лунав з кухні. Що за дурень таке меле з ранку, який Ал’єнде та Живков? На кухні нікого не було, а голос бубонів з настінного радіоприймача. Чи подуріли вони там на радіо, скільки років нічого не транслювали, а тут отакої. Я думав, що і міської радіотрансляційної мережі давно немає. А диктор почав розповідати про мільярд пудів зерна, який зібрали хлібороби Казахстану і України у 1973 році. На екрані мобільного не було ніякої інформації, хоча він і не був вимкненим. Цього не вистачало, новий смартфон, найсучасніша модель – тільки купив! Механічні старенькі часи показували о пів на десяту, спав довго. Нашвидкуруч умившись, витерся носовою хусткою, рушника у ванні не було. Не було і туалетного паперу, прийшлось шукати заміну. Використав учнівський зошит – непередаване відчуття. Швиденько одягнув джинси, жовто-блакитну футболку, нахилився, щоб зав’язати шнурки на шкіряних черевиках. Від нахилу в голові аж застугоніло. Біс його бери. І анальгіну нема у мене! Тим часом радіоприймач мені повідомив про госпрозрахунок у будівництві та про успіх балетних танцюристів Катерини Максимової та Володимира Васильєва. І зачинив двері, я почув про ізраїльську воєнщину, яка гнобить мирних палестинців. Радянські люди, звичайно, обурені і щось там у когось вимагають.