Розділ 22

Днями мені виповнилося вісімнадцять. 

День народження випав на суботу, і я відсвяткувала цю визначну подію вдома, запросивши друзів зі своєї старої школи та моїх нових подруг. 

Олексій влаштував для мене справжнє свято. Прикрасив двір, підготував фуршет, і навіть виступи кількох популярних сходячих зірок. Не сам, звісно, підготував - ціла команда професіоналів сумлінно працювала весь вечір п'ятниці та в суботу вранці. 

Але мені були дуже приємні його старання. 

А мама ще вранці зробила мені подарунок у вигляді дуже гарної дизайнерської сукні, пошитої за моїми мірками, прекрасних туфель до неї, та прикрас із білого золота - ланцюжка та сережок. 

Я була дуже рада таким подарункам. Світилася від щастя і танцювала з дівчатами і хлопцями, наче завтра кінець світу. 

Але виявилося, що того вечора, це були не всі подарунки від батьків. 

Яке ж було моє здивування, коли Олексій, попросивши діджея зупинити музику, взяв у руки мікрофон і, привітавши мене ще раз із вступом у доросле життя, витяг з кишені ключі. 

- Твоя машинка чекає на тебе на задньому дворі, доню, - усміхнувся він. 

Я була готова розплакатись від щастя. Серйозно. Я про такі подарунки ніколи і не мріяла. Завжди думала, що колись зароблю сама і не розраховувала на батьків.

До машинки, сріблястого Мерседеса, звичайно, додавався оплачений курс навчання в автошколі. Залишалося вирішити питання з її відвідуванням, адже я навчаюсь у закритій школі. Напевно, потрібно буде домовитись з адміністрацією про виїзд на заняття. 

Цього вечора мені офіційно дозволили, і навіть наполягли на тому, щоб я випила пару келихів шампанського, через що я трохи окосіла з незвички. 

І чим більше я хмеліла, тим частіше мої думки поверталися до сіроокого демона. 

Я все частіше думала про нього, бо... я не могла не думати про нього. Він якимось чином підкорив собі мої думки. 

Він був скрізь. Я бачила його під час уроків, він був у басейні, він займав мої думки до відбою і навіть приходив у мої сни. 

Я не могла про нього не думати.
Навіть, якби я дуже захотіла, він не давав мені шансу це зробити. 

Тому що... Це тривало вже майже місяць, а точніше, неповні три тижні. 

Щоразу після плавання Даніель чекав мене біля виходу з роздягальні і, ледве мене побачивши, мовчки йшов. Спочатку я губилася, застигаючи на виході, але потім звикла до цього явища, хоч взагалі не розуміла, навіщо він це робить. Що він хотів цим сказати? Я стежитиму за тобою, щоб ти не порушувала правила? Це моя територія, дівчинко, і я тут роблю, що хочу? 

І ось сьогодні, вкотре вийшовши з роздягальні, очікуючи побачити звичний глузливий погляд сріблястих очей, я нікого не виявила. Навіть заморгала часто від подиву, оглядаючи коридор. Невже йому вже набридло грати в цю мовчазну незрозумілу гру? Мені б порадіти, що я його позбулася хоч тут. 

Але щось тут було не так. Щось підказувало мені, що він так просто не залишив би свою затію. 

Недовго роздумуючи, я підійшла до чоловічої роздягальні. Прислухалася. Усередині було тихо. Невже пішов, таки? Але мені треба було в цьому переконатись. Тому що я не засну, гублячись у здогадах. Я обережно натиснула на ручку і акуратно прочинила двері. Зазирнула всередину і на мить, в якомусь сковуючому свідомість жаху, застигла на порозі, просто не вірячи своїм очам, а через секунду з мене вирвався переляканий крик: 

- Дане!