Розділ 20

Загалом, мені було дуже складно перебувати з ним у закритому приміщенні наодинці. Я раз у раз спиняла себе, коли обертаючись, мимоволі ковзала поглядом по його руках, що забирали з моїх рук стоси журналів, по гарному торсу, обліпленому тканиною футболки, по віях, які змахували вгору щоразу, коли він тягнувся до мене руками. 

А ці губи... нижня трохи повніша, а у верхньої такий чуттєвий вигин, що хочеться дивитися і дивитися. А ще хочеться... Але тут я згадувала Єву, з її невтішними розповідями про Даніеля, і лаяла себе за всі свої думки. 

Нарешті розчистивши обидві полиці, я розвернулася і побачила, як Дан старанно вкладає журнали, а вони вже просто стирчать на всі боки і випадають з обох коробок. 

Я злізла зі стільця, взяла в кутку невелику коробку, підійшла до нього і почала перекладати частину журналів собі. 

- Ти що робиш? - здивувався Дан. 

- Допоможу тобі донести. Потім повернешся за другою коробкою. 

- Я не дозволю тобі нести коробку! - обурився він. 

- Тут лише пару кілограмів буде, - заперечила я, - Я на тренуванні і більше піднімаю. Тож не зламаюся. Зате дорогою нічого не розгубиш. 

Дан нічого не відповів, а я підхопила свою ношу і пішла на вихід. 

Дан наздогнав мене вже в коридорі. Ми мовчки пішли у бік сходів. Він ішов трохи попереду і хмурився. 

- І що ти йому відповіла? - раптом спитав Даніель, коли ми вже почали спускатися сходами на перший поверх. 

- Кому? - здивувалася я цілком щиро. 

- Ратміру. 

Боже! Я вже й забула зовсім! 

- Ну... нічого не відповіла, - ах, так! Я подумки ляснула себе долонею по лобі. Я ж сказала йому, що подумаю! Як я могла забути? - Точніше, відповіла, що... подумаю. 

- Подумаєш?! - Дан зупинився перед дверима в підсобку, розвернувся і провів по мені злющим поглядом. Відвернувся, штовхнув ногою двері і зайшов усередину. Я зайшла за ним, вишукуючи очима, куди поставити свою коробку. 

- Послухай, якщо ти так переживаєш, щоб я, не дай Боже, не порушила ці ваші правила... 

Я не домовила, тому що Дан щосили кинув свою коробку на підлогу так, що журнали розлетілися в різні боки. Я розвернулася до нього з коробкою в руках, і нерозуміючи витріщилася на нього. 

Він повільно підійшов, забрав коробку з моїх рук, поставив її на підлогу, так само повільно підвівся, а потім навис наді мною, нахабно вдершись у мій особистий простір. Я машинально відступила назад до стіни, але Дан зробив крок уперед і знову підійшов до мене, цього разу вже надто близько. Так близько, що я навіть у напівтемряві невеликого приміщення побачила маленьку акуратну, ледве помітну родимку під його лівим оком. І ще одну - над правою бровою. А в погляді палахкотів вогонь. 

У мене розширилися очі від жаху, коли він почав повільно нахилятися до мене. Мені не залишалося нічого, крім як втиснутися в стінку, не відриваючи погляду від сірих гіпнотизуючих очей. Але він лише наблизив свої губи до мого вуха і сказав тихо, але так хвилююче, що по моєму тілу мимоволі пробігла хвиля тремтіння: 

- Я й не переживаю. Тому що цього ніколи не станеться. 

А потім розвернувся і вийшов.