Загалом, мені було дуже складно перебувати з ним у закритому приміщенні наодинці. Я раз у раз спиняла себе, коли обертаючись, мимоволі ковзала поглядом по його руках, що забирали з моїх рук стоси журналів, по гарному торсу, обліпленому тканиною футболки, по віях, які змахували вгору щоразу, коли він тягнувся до мене руками.
А ці губи... нижня трохи повніша, а у верхньої такий чуттєвий вигин, що хочеться дивитися і дивитися. А ще хочеться... Але тут я згадувала Єву, з її невтішними розповідями про Даніеля, і лаяла себе за всі свої думки.
Нарешті розчистивши обидві полиці, я розвернулася і побачила, як Дан старанно вкладає журнали, а вони вже просто стирчать на всі боки і випадають з обох коробок.
Я злізла зі стільця, взяла в кутку невелику коробку, підійшла до нього і почала перекладати частину журналів собі.
- Ти що робиш? - здивувався Дан.
- Допоможу тобі донести. Потім повернешся за другою коробкою.
- Я не дозволю тобі нести коробку! - обурився він.
- Тут лише пару кілограмів буде, - заперечила я, - Я на тренуванні і більше піднімаю. Тож не зламаюся. Зате дорогою нічого не розгубиш.
Дан нічого не відповів, а я підхопила свою ношу і пішла на вихід.
Дан наздогнав мене вже в коридорі. Ми мовчки пішли у бік сходів. Він ішов трохи попереду і хмурився.
- І що ти йому відповіла? - раптом спитав Даніель, коли ми вже почали спускатися сходами на перший поверх.
- Кому? - здивувалася я цілком щиро.
- Ратміру.
Боже! Я вже й забула зовсім!
- Ну... нічого не відповіла, - ах, так! Я подумки ляснула себе долонею по лобі. Я ж сказала йому, що подумаю! Як я могла забути? - Точніше, відповіла, що... подумаю.
- Подумаєш?! - Дан зупинився перед дверима в підсобку, розвернувся і провів по мені злющим поглядом. Відвернувся, штовхнув ногою двері і зайшов усередину. Я зайшла за ним, вишукуючи очима, куди поставити свою коробку.
- Послухай, якщо ти так переживаєш, щоб я, не дай Боже, не порушила ці ваші правила...
Я не домовила, тому що Дан щосили кинув свою коробку на підлогу так, що журнали розлетілися в різні боки. Я розвернулася до нього з коробкою в руках, і нерозуміючи витріщилася на нього.
Він повільно підійшов, забрав коробку з моїх рук, поставив її на підлогу, так само повільно підвівся, а потім навис наді мною, нахабно вдершись у мій особистий простір. Я машинально відступила назад до стіни, але Дан зробив крок уперед і знову підійшов до мене, цього разу вже надто близько. Так близько, що я навіть у напівтемряві невеликого приміщення побачила маленьку акуратну, ледве помітну родимку під його лівим оком. І ще одну - над правою бровою. А в погляді палахкотів вогонь.
У мене розширилися очі від жаху, коли він почав повільно нахилятися до мене. Мені не залишалося нічого, крім як втиснутися в стінку, не відриваючи погляду від сірих гіпнотизуючих очей. Але він лише наблизив свої губи до мого вуха і сказав тихо, але так хвилююче, що по моєму тілу мимоволі пробігла хвиля тремтіння:
- Я й не переживаю. Тому що цього ніколи не станеться.
А потім розвернувся і вийшов.
#209 в Молодіжна проза
#2045 в Любовні романи
#986 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 22.06.2023