Розділ 15

Даніель

Нарешті вихідні. Ледве дожив, чесне слово. Усього п'ять днів у цьому пеклі, а в мене вже дах зірвало. Одне тішило, що випускний клас. 

Ще й ця новенька... Зате, тепер було хоч не так нудно. Із розваг додався цирк у вигляді голосування. А ще, дивитися, як червоніють її щоки, коли вона бачить мене в плавках. Незаймана - сто відсотків. 

Я вирулив зі шкільної парковки, попутно набираючи по гучному зв'язку Кіру. 

Проїжджаючи повз шикарний мерседес, мазнув поглядом по застиглій біля нього тендітній фігурці, знову мимоволі задивившись на по-дитячому пухкі губи і блакитні, як небо, очі. 

Яка ж вона, все-таки, маленька ще. 

Кілька довгих гудків і на тому кінці, нарешті, взяли слухавку. 

- Даніель, - проворкувала еротичним голосом моя нинішня пасія, - Ти вже вирвався зі свого ув'язнення? 

- Я сподіваюся, у тебе є чим підняти мій паршивий настрій, крихітко, - не став я ходити навкруги. В принципі, в цьому не було потреби - Кіра і так знала, що мені від неї потрібно. Хоча, я підозрював, що дівчина розраховувала на більше. Але не в моєму випадку. 

- Любий, я вже зачекалася, - промуркотіла дівчина. Я одразу представив, як вона лежить на своєму гігантському ліжку в одній білизні, а може й без, з телефоном в одній руці, а другою водить по своєму шикарному тілу. 

- Буду о восьмій, - повідомив я і скинув дзвінок. "Стислість - сестра таланту" - сказав хтось із класиків. Хто - не пам'ятаю. Література не мій коник. 

Я заїхав у двір нашого величезного особняка і кинув машину біля входу до будинку. Все одно батьків немає - відпочивають закордоном, машина нікому не завадить, а мені за годину їхати. 

Кинув ключі у холі та пройшов на кухню, де
Тамара Степанівна, наша незмінна хатня робітниця, чаклувала над майбутньою вечерею. 

- Ох, Даніку, ти вже приїхав? - вона відірвалася від сковорідки, де щось весело булькало та шкварчало. Запах був просто приголомшливий, - Вечеря буде тільки за півгодини, - вона широко і по-доброму посміхнулася мені. 

Тамара Степанівна була мені як бабуся, якої в мене ніколи не було, якщо не рахувати нову дружину мого діда, яку бабусею назвати, у мене язик би відсох. Тридцятирічна колишня модель виглядала, скоріше, як моя сестра. 

А Тамара Степанівна з дитинства дбала про мене і була, мабуть, єдиною людиною, якій я дозволяв себе так називати. 

- Я поки що в душ зганяю. Що у нас на вечерю? - я діловито підійшов до плити, підняв кришку зі сковорідки і схопив виделку, що лежала поряд на підставці, щоб зачепити шматочок соковитого м'яса. За що одразу ж отримав від Тамари Степанівни по руках. Мало кришку не випустив! 

- Куди руками немитими? Марш у ванну кімнату! 

Я дуже майстерно ухилився від запотиличника й сміючись, втік із кухні. 

- Ну як дитя мале, - почув невдоволене бурчання старенької, - Батьки не дзвонили? - крикнула мені навздогін. 

- Мама дзвонила, все в них гаразд, не хвилюйтеся!