Розділ 11

- Дане... - невпевнено почала Єва. 

- Єво! - гаркнув Дан у її бік. - Все нормально, - додав цілком миролюбно і ще раз чиркнув запальничкою перед її носом. Кілька секунд незрозумілого обміну поглядами і Єва здалася. 

- Настя, ти не проти? - уточнила в мене. Я мовчки похитала головою. Хіба я можу бути проти? Я ж пам'ятаю правило номер два. 

- Чекаю на тебе в кімнаті, - сказала вона мені, і ще раз виразно подивилася на Ланґе. Той і бровою не повів. Ліниво чекав, поки дівчата підуть, раз за разом чиркаючи запальничкою. 

І дівчата пішли, а ми з Даном залишилися стояти один навпроти одного. 

- Зарозумілість у тебе, звичайно... - сказала я після деякої паузи, розглядаючи його обличчя так близько і відзначаючи про себе, які у нього все ж таки довгі і густі вії, манливий рот, очі темні, як штормове море, дивляться уважно, вивчають, гіпнотизують... 

Дан раптом чортихнувся і відкинув убік запальничку, залишаючи нас у темряві. 

Я ахнула і сіпнулася від несподіванки. Серце чомусь забилося частіше. 

- Сильно обпікся? - спитала я, з подивом відзначаючи у своєму голосі стурбовані нотки. 

- Фігня. Бувало й гірше, - невдоволено пробурчав він, - Чооорт! 

- Треба щось холодне прикласти. 

- Ти мені прямо очі відкрила! Фігня, говорю! Забий. 

- Давай я ліхтариком посвічу. Що там у тебе? 

Я полізла рукою до кишені за телефоном. 

- Стій! Не вмикай телефон! - пролунало надто стурбовано.

- Це ще чому? Такого у правилах не було! 

Чи було? Що там Єва казала? 

- Це тому, що, якщо нас тут застукає охорона, не поздоровиться ні тобі, ні мені. На цю частину території заходити не можна. Тим більше, у темний час доби. Тим більше, хлопцю і... - він зам'явся, - ... і дівчині разом. 

Я його взагалі не бачила, але, зважаючи на все, він стояв дуже близько до мене. В темряві. У такій темряві, що хоч око виколи. 

- Навіть так? Добре. А як же запальничка? - задала цілком резонне питання. 

- Запальничку не так видно. 

- Як у вас все складно, - пирхнула я. 

- Звикнеш, - відрізав він, - І взагалі, ми відволікаємося. 

Так, до речі. Що він там хотів? Ще раз повідомити, що він за мною спостерігає? Чи, може, йому раптом стало соромно, що він мене даремно підозрював? 

- А що, ти хотів вибачитись? - раптом вирвалося в мене. Від такого безглуздого припущення мені захотілося нервово розсміятися, але я вчасно себе стримала. Із цим хлопцем краще не жартувати. 

- Не біси мене, мала! - гнівно процідив Ланґе крізь зуби. - Тобі сьогодні пощастило, - продовжив вже трохи спокійніше, але все ще роздратовано, - Тобі якимось чином вдалося переконати більшість, що ти не причетна до записки. Може ти і не винна, звісно. Я ще не вирішив. Але знаєш, чомусь до твоєї появи, такої хрінотіні у нас не було! Випадково не знаєш, чому?!

- Не маю жодного уявлення! - відповіла я і гордо задерла підборіддя. Якби Дан мене бачив, він би оцінив, звісно. 

Але він мене не бачив, тож просто хмикнув. 

- На іншу відповідь я і не розраховував. Іди за мною. 

- Куди? - запитала я оторопіло. Цей хлопець не припиняв мене дивувати. 

- В спальний корпус, - незворушно відповів Ланґе, - Незабаром відбій. Чи ти маєш якісь інші плани? 

- А ти мене проводжати будеш, чи що? - заткніть мені мій рот хто-небудь, будь ласка. 

- А ти вважаєш за краще залишитися тут до ранку? Ну, приємного тобі проведення часу, - і судячи з голосу, який почав віддалятися, він зібрався йти, - Тут, до речі, іноді собаки бездомні забредають на територію. Великі і страшенно голодні, - додав уже десь за метрів п'ять від мене. 

Я округлила свої очі і, різко підірвавшись, побігла у його бік. 

- Гей, почекай! 

Я почула лише ледь чутний смішок попереду. 

- Гей, почекай, мені ж нічого не видно! 

- Мені тебе за руку, чи що, вести? 

Ще чого не вистачало! 

- Як ви всі, взагалі, тут орієнтуєтеся у темряві? Ви що, спеціальні курси проходили? - пробурчала я невдоволено і пішла за ним, визначаючи шлях за його голосом. 

Пару хвилин петлянь у чагарниках і ми, нарешті, почали підходити до парку, який освітлювався, і стало навіть трохи видно дорогу. 

Дан йшов попереду за кілька метрів від мене, твердим впевненим кроком. І коли ми вийшли на алею парку, він раптом розвернувся і почав йти спиною вперед, не зводячи з мене уважних очей. 

Я мимоволі знову оцінила його зовнішній вигляд. Чорний бомбер з білими рукавами, з-під нього виднілася пом'ята, не зрозумілого кольору футболка оверсайз, широкі, місцями рвані, світло-блакитні джинси та білі кеди. На шиї - ланцюжки різної довжини та ширини, з кулонами та без. Одягнений трохи недбало, але дуже стильно. 

Волосся, як завжди, було в повному безладі, але йому пасувало. Взагалі, він був дуже привабливим, яскравим, харизматичним. Гарний хлопець. Цікаво, в нього є дівчина? 

- Ти так і не відповіла. У тебе були інші плани на вечір? - його питання висмикнуло мене з хвилинної прострації. Дан йшов по алеї, заклавши руки у кишені джинсів, спиною вперед, впевненно і не оглядаючись. 

- Взагалі-то, я ще планувала забігти в кафе і купити щось, що містить калорії. Що завгодно, серйозно. Тому що цей твій дебільний "Клуб детективів" закінчився майже о дев'ятій, а вечерю я сьогодні пропустила. 

Даніель раптом весело розсміявся, оголюючи красиві рівні зуби. 

- Що смішного? - обурилася я. 

Але він нічого не відповів, а раптом зненацька різко зупинився і насторожено прислухався. Я теж загальмувала, мало не влетівши в нього. Дан машинально виставив руки вперед, притримавши мене за плечі. Я відскочила назад і завмерла. Серце шалено билося. Відчуття його сильних теплих рук обпікало мої плечі вогнем. 

Десь далеко за деревами почулися голоси - хтось із кимось перемовлявся. 

Дан кілька секунд стояв, прислухаючись, а потім різко схопив мене за зап'ястя, притягнув до себе і притис мене спиною до свого торсу, накривши долонею мій рот.