Розділ 9

На обличчі Дана відобразилася ціла гама емоцій, від шокованого подиву до неприхованої злості. Його очі небезпечно спалахнули, відбиваючи полум'я свічок. 

- З якого дива ти вирішила, - повільно почав він, упершись в мене злим вбивчим поглядом і явно стримуючи себе, - Що я розповідатиму про вміст записки особистого характеру? 

Я відчула, як мої щоки одразу обдало жаром від зніяковіння. Тому що до цієї миті я була на сто відсотків впевнена, що Дан, в ім'я справедливості! (тут я підняла вказівний палець вгору) не погребує про це всім розповісти. 

- Мігель! - не відриваючи від мене гнівних очей кольору сталі, Даніель покликав нашого однокласника, симпатичного спортивного мулата з величезними темними очима та пухкими губами. - Дай мені свою кепку. 

Мігель мовчки зняв кепку, струсивши своїми різнокольоровими дредами, і передав її Дану. 

- Ви знаєте, що робити, - прокоментував Ланґе і поставив перевернуту кепку на порожній ящик перед собою. 

Всі присутні, включно з Даном і за винятком мене, швидко надряпали щось на своїх листочках і по черзі повкидали їх у кепку, заздалегідь загорнувши в трубочки. 

Дан забрав кепку з імпровізованого столика, перемішав рукою листочки-трубочки і почав їх виймати і розгортати. Я мовчки спостерігала за тим, що відбувається, застигши біля свого ящика. 

- Плюс! - перший розгорнутий листочок опустився на ящик. 

- Що - плюс? - уточнила я рівним голосом. 

- Плюс - це винна. Перший голос проти тебе, - незворушно пояснив Ланґе. 

Дитячий садок, якийсь!
Я закотила очі і плюхнулася на своє сідало. Сідало знову схлипнуло і, здається, навіть трохи тріснуло. Час зав'язувати з гамбургерами. 

Дан витягнув наступний листок. 

- Мінус, - прокоментував він, задерши свою ідеальну брову, і знову шльопнув листок на ящик, - Хтось вірить у твою невинуватість. Треба ж, - додав, уїдливо посміхаючись. Я подумки його прокляла і вклала у свій примружений погляд все, що я думаю про нього і про цей балаган, що він тут влаштував. 

Дан трохи завис, дивлячись на мене, потім хитнув головою і знову поліз за листочком. 

- Плюс, - наступний листок. Ні, це не дитячий садок. У дитячому садочку діти до такого не додумаються. Це приблизно п'ятий клас. Час викликати батьків. 

- Мінус, - хмикнув Ланґе. Що ж, на цьому, мабуть, мої мінуси закінчуються, бо я припускаю, що це були мінуси від Єви та Каріни. 

- Плюс, - очікувано повідомив Дан, розгорнувши наступну трубочку. Його рот скривився в гидкій посмішці. Напевно, у своєму запаленому мозку, він вже вигадує мені "покарання". 

- Мінус, - напівзапитально сказав Ланґе, опускаючи наступний лист на ящик. У його погляді явно читалося здивування. Цікаво, хто мене ще пожалів? Дякую, звичайно, але навряд чи мене це врятує. 

- Мінус, - жорстко промовив Дан, витягнувши наступний листок. І повільно обвів присутніх пильним поглядом. 

О, а ось це вже цікаво! 

Якби на моєму ящику була спинка, я б зараз із задоволенням на неї відкинулася, поклавши ногу на ногу. Чому ми не взяли з собою поп-корн? 

Далі ставало все кумедніше і кумедніше. 

Мінус, мінус, мінус - з кожним листочком обличчя Ланґе все більше витягувалося від подиву. І тільки в останньому листку знову стояв "плюс". 

Разом чотири плюси та десять мінусів.
Три плюси - це зрозуміло хто - Ланґе, Стеф та Гліб, а от хто четвертий? 

Посилено стискаючи губи, щоб стримати усмішку, що мимоволі розповзалася по моєму обличчю, я підняла на Дана запитальний погляд. З'їв? 

Дан був явно незадоволений результатами, так і блискав своїми очиськами, мабуть, намагаючись спалити мене зусиллями думки. 

- Цього разу тобі пощастило, - проскрипів зубами Даніель, - Але не дуже тішся. Я за тобою спостерігаю, - він злегка нахилив голову вперед, піднявши брови, ніби підтверджуючи свої слова, - Усі вільні, - резюмував він. 

- І що тепер? - тихо спитала я Єву, піднімаючись за нею сходами вгору. 

- Для тебе вже нічого. Але, я гадаю, Дан продовжить копати, щоб дізнатися, хто це міг бути. Хоча те, що ми у більшості проголосували проти, не говорить про те, що Дан з цим згоден. Тож... - вона легенько зсунула плечима. 

- Дякую, до речі... 

- Та, гаразд... очевидно ж, що це не ти. 

І я вкотре зрозуміла, як мені пощастило з дівчатами. 

Ми нарешті піднялися нагору і вийшли в темряву ангара за однокласниками. І тут би зітхнути вільно. Але. 

На цій заключній ноті прекрасного, дивовижного та незабутнього вечора, у всіх одночасно запілікали та завібрували телефони. Крім мого, звісно. Напевно, нагорі з'явився мобільний зв'язок, але виглядало це, все одно, досить дивно. Всі почали діставати гаджети, читати повідомлення і здивовано витріщатися один на одного. 

- Що там, Єво? - не витримала я. Нерви до кінця вечора були вже ні до біса. 

Спантеличена Єва мовчки повернула свій телефон екраном у мій бік. 

- Всі ваші таємниці будуть розкриті, - прочитала я повідомлення від невідомого відправника.