Засідання ім. І. Богослова

– Панове викладачі, прошу вас, давайте швидше!

Засідання кафедри було назначене на другу годину, та хоч уже була десята на третю, викладачі все товклися і вмощувалися, через що завідувач явно нервував. Нарешті у коридорі пролунав чийсь голос: «Декан іде!», і справа пішла жвавіше, й на момент входу декана до аудиторії, всі вже чинненько сиділи за столами.

Завкаф дочекався, поки декан сяде за стіл, після чого підвівся і розпочав:

– Колеги, почнемо! У нас буде невеликий відступ від встановленої процедури у зв’язку із надзвичайними обставинами, тому перш ніж оголосити порядок денний засідання нашої кафедри, хочу передусім надати слово нашому декану. Шановний Анатолію Ігоровичу, прошу!

– Перш за все, доброго дня. Колеги, у мене для вас є важлива, і я не побоюсь цього слова, вікопомна новина, – почав Анатолій Ігорович, – Буквально годину тому завершилося обговорення, на якому були присутні усі завідувачі кафедри нашого факультету. А перед цим вранці були збори деканів і проректорів у самого ректора. Там я вперше і почув цю новину. Сказати, що я був приголомшений, це нічого не сказати, – тут декан взяв театральну паузу й із незворушним обличчям статуї острова Великодня обвів поглядом аудиторію, після чого продовжив натхненним голосом, – А повідомлення про неї надійшло з самої «гори»., – тут декан багатозначно указав пальцем на стелю.

Голос із залу:

– Невже із самого Міністерства освіти?

Інший голос:

– Якщо дійсно з МОН-у, значить нічого хорошого…

– Колеги, беріть ще вище – із  САМОГО ВЕРХУ! – урочисто наголосив декан, – не буду вас томити усім ланцюжком – хто кому і через кого повідомив, але інформація офіційна і давно затверджена. Тепер уважно – на території нашого університету офіційно буде розпочато світовий Апокаліпсис!

В аудиторії розпочався збуджений гул викладачів, але натренований голос декана продовжував сповіщати:

– Чому саме у нас – ніхто не знає, а якщо і знає, то мені про це не сказали. Але!.. Усе уже вирішено на світовому рівні, і задача нашого університету тепер підготуватися до його офіційного і торжественного відкриття!

Гул посилювався – викладачі тепер шуміли, ніби розворушений вулик, і декан, із досвіду знаючи, що тепер його мало-хто почує, дав хвилин п’ять на вирування пристрастей. У аудиторії можна було розібрати чийсь розпачливий зойк «Я так і знав! Так і знав!...», а також чийсь бас, який пошепки, але так щоб було чути на пів-аудиторії, буркотів: «Завжди от так. Якщо щось погане, то саме у нас. У нашій країні нічого хорошого вже давно не може відбутися». Нарешті, 80-річний викладач Петро Іванович, який ще, будучи студентом, застав введення в офіційну програму курсу «Основи наукового атеїзму», не витримав і щосили гаркнув:

– Та пояснить мені хтось чи ні? Що це за «Апокаліпсис» такий? За моїх часів ніяких «апокаліпсисів» не було і про них не чули? Це що  – щось новий уряд запровадив?

Однак гаркнув він, через поважний вік, досить слабенько, тому Петра Івановича почули лише найближчі сусіди, які не проминули нагоди прокоментувати:

– У Ваші часи, Петро Івановичу, офіційно сексу теж не було, а діти все рівно якось з'являлись. Так що заспокойтесь…

Однак завкаф, який теж почув Петра Івановича, вирішив скористатися цим, щоб припинити гудіння, тому почав голосно апелювати:

– Колеги! Заспокойтесь, прошу вас! Поводитеся, ніби якісь студенти. Тут шановному викладачу вже важко вас перекрикувати! А він, серед іншого, задав цілком правильне питання.

В аудиторії гул трохи стишився, щоб усім було краще чути слова завкафа, який користувався нагодою і продовжував:

– Отримавши дану новину, ми доручили нашому вченому секретарю безпосередньо і ретельно розібратися в цьому питанні і коротко пояснити всім, хто ще не знає, шо таке цей Апокаліпсис. Валерію Адамовичу, прошу!

Валерій Адамович підвівся, демонстративно прокашлявся і поправив окуляри, після чого скрипучим голосом розпочав:

– Перш за все, панове, треба внести прояснення щодо термінології. Бо у нас все таки не гуманітарний вуз, а технічний, тому я впевнений, що не всі знають до пуття що й до чого. Хоч я також не менше впевнений, що і в гуманітарних вузах, якщо це не релігійний чи, скажімо, філософський, також не будуть плутатися у термінах. Кгм… Так про що я? А, про Апокаліпсис. Апокаліпсис це… Шановні колеги, прошу вас не галдіти, бо пояснень ви не почуєте, а потім самі ж будете перепитувати. Кгм… Так ось, зараз уважно. «Апокаліпсис» або ж по-іншому «Одкровення Іоанна богослова» – це книга у якій міститься провіщення, чи краще сказати передбачення, по-перше, про кінець світу, по-друге, про друге (вибачте за тавтологію) пришестя Христа, і по-третє, про Страшний Суд. Як там, всім добре чути чи ні? Тоді продовжую. Отож не слід плутати: «Апокаліпсис» – це книга, пророцтво про кінець світу, а не сам кінець світу. Отож наш шанований декан Анатолій Ігорович мав на увазі, що у нашому університеті розпочнеться процедура запуску кінця світу згідно сценарію пророцтва в Апокаліпсисі. Я ж правильно сказав, Анатолію Ігоровичу?

– Так. Саме це я й мав на увазі.

– Кгм… Тоді продовжимо. Я проштудіював матеріал, і зробив усім коротку виписку з основними тезами. Інго Станіславівно, роздайте, будь ласка, роздруківки. До речі, поки секретар роздає роздруківки, скажу, що файл із основними тезами і їх поясненням є вже в електронній системі нашого факультету, як і сам повний текст. І всі бажаючі зможуть із ним краще ознайомитися.