Роздiл 25.

Епілог

Париж того літа був схожий на розпечену скрипку: кожна вуличка дзвеніла, кожен камінь мостової віддавав у ноги музику міста, кожен запах тримав у повітрі свою ноту. Заряна, вже давно звикла до нового імені — Зорі Ламбер, — стояла на порозі маленького, але такого живого кафе, яке виросло на місці колишнього застарілого будинку. Вивіска з позолоченими літерами писала: «Maison du Rêve — Дім мрії».

З вікон тягнувся аромат свіжого хліба, ванілі й шоколаду, той запах, що не тільки кликав гостей, а й обіймав їх теплом. Усередині метушилася мама: вона розвішувала на стінах мережива, витончені, легкі, які тепер замовляли навіть заможні парижанки. На столиках поблискували чашки кави з корицею, а поруч лежали тістечка — витвір мистецтва. Те, що ще кілька років тому було мрією Заряни-історика, стало реальністю.

Зоря присіла біля вікна, дивлячись, як сонце грає на скатертях і як звичайні люди сміються, куштуючи її винаходи. «Ось воно, моє місце в історії, — подумала вона. — Не лекції, не сторінки рукописів, а запахи, які пам’ятатимуть люди».

Та справжнє життя почалося не тільки з кухні. В її долі поруч уже давно був Арман. Він, колишній суворий інспектор, що жив між шпигунами й таємницями, тепер дозволяв собі розслабитись. Але у його погляді, коли він дивився на Заряну, лишалася та сама пильність і ніжність, якої вона й не сподівалася від «залізної людини».

Їхні вечори були схожі на танець: вона — з борошном на щоках і запахом ванілі у волоссі, він — із теплим вином і усмішкою, яку не показував нікому, крім неї. Він жартував, що Париж можна тримати під контролем не поліцією, а пирогами з вишнею. Вона відповідала, що його суворі доповіді та її рецепти — однаково серйозні документи для історії.

У місті подейкували про дивовижне кафе, де сміх і каву подають разом, де господиня знає, як зробити життя легшим, а її чоловік — як тримати слово так, щоб не здригнулася навіть тінь Парижа.

Зоря згадала перший день у цьому світі: запах старого палітурного паперу, картина з жіночим обличчям у музеї, темний кабінет, де вона заснула втомленою дослідницею. І пробудження — серед штор, заштопаних руками матері, серед очей лікаря, що називав її ім’ям, чужим і водночас таким рідним. Відтоді вона жила двома пам’ятями: тією, земною, і цією, новою, французькою.

Іноді, коли ніч обіймала Париж, вона питала себе: «А що, якби я не прокинулась тоді? Якби залишилась у своєму світі?» Та відповідь завжди була поруч: Арман клав руку їй на плече, і цього було досить.

Місто змінювалося. Змінювалася вона. Але смак кави, аромат свіжих булочок, усмішки відвідувачів і тихе тепло поруч — усе це стало тією музикою, яка назавжди переплела дві долі.

Одного разу до кафе зайшла молода пара: дівчина в простій сукні й хлопець у робочій куртці. Вони сіли в кутку, тримаючись за руки, і сором’язливо замовили лише одну чашку кави на двох. Зоря непомітно поставила перед ними цілий кошик булочок. Дівчина злякано підняла очі:
— Madame, ми ж не замовляли…
— А кохання не замовляють, — відповіла Зоря. — Воно приходить, як запах щойно спеченого хліба. І воно — безцінне.

Вона повернулася до Армана, який, спершись на дверну раму, стежив за нею з тією самою усмішкою, що вперше з’явилася ще на ярмарку. Він підійшов ближче, нахилився й прошепотів:
— Paris t’appartient, Зоре. Париж належить тобі.
— Ні, — відповіла вона, торкаючись його руки. — Париж належить нам.

А з вулиці доносився шум життя: дзвін трамвая, сміх дітей, розмови торговців. Париж жив, дихав, сміявся. І серед цього гомону жила вона — жінка, яка знайшла своє місце в історії не в підручниках, а в серцях.